Нобелівська премія

 

Нобелівська премія та її лауреати

Від інших популярних премій Нобелівські відрізняються широким характером — вони відзначають діяльність тих осіб, хто найбільше сприяв світовому прогресу людства.

Альфред-Бернхард Нобель (1833—1896) — шведський хімік, експериментатор, винахідник. За рік до своєї смерті він склав заповіт, згідно з яким усе його майно переводилося в цінні папери, а прибуток з цього капіталу (на той час 33 мільйони шведських крон (або 9,2 мільйона доларів США) «мав розподілятися у вигляді премій між тими, хто протягом минулого року приніс найбільшу користь людству». Після смерті Нобеля на частину його капіталу претендували родичі і навіть кілька країн, які намагалися оскаржити заповіт, але Шведська Академія наук відстояла волю вченого. Нобелівський фонд був утворений у 1900 р., перші премії присуджені 10 грудня 1901 р.

У заповіті Нобель визначив галузі науки, у яких повинні визначатися премії: «Премії з фізики та хімії присуджуються Шведською Академією наук, премія за праці з фізіології та медицини — Каролінським інститутом у Стокгольмі, премія за літературу — академією у Стокгольмі, а премія за боротьбу за мир — комітетом із п'яти чоловік, яких обирає Норвезький стортинг». Ці спеціальності були дуже близькі інтересам ученого, який сам багато займався дослідницькою діяльністю. Крім того, він писав вірші й прозу, захоплювався творчістю В. Гю-го, Гі де Мопассана, О. де Бальзака та ін. Нобель неодноразово зазначав, що з допомогою літератури людство збагачується духовно. Тому головним критерієм оцінки претендентів на премію він вважав «ідеалістичну спрямованість твору», тобто високий гуманістичний пафос.

Серед лауреатів Нобелівської премії відомі письменники.

ГЕНРІК СЕНКЕВИЧ (1846-1916)

З ім'ям Генріка Сенкевича пов'язані досягнення польського історичного роману, а також роману психологічного та новели. Літературну діяльність він розпочав вже у студентські роки. Світоглядні пріоритети раннього Сенкевича формувалися під впливом так званого варшавського позитивізму - ліберальної течії, пов'язаної з процесами капіталізації Польщі у другій половині XIX століття, а також з наслідками поразки польського повстання 1863 року.

Перша повість молодого письменника «Даремно» (1872) відбивала настрої, поширені в колах молодої польської інтелігенції після повстання 1863 року. Ліберально-позитивістські тенденції ранньої творчості Сенкевича позначилися, зокрема, в оповіданнях «Гуморески з портфеля Воршілли» (1872), в яких критика аристократії поєднується з ідеалізацією ділків. Проте вже в ранніх оповіданнях, що принесли молодому автору популярність («Старий слуга» 1875, «Ганя» 1876), відчувається ностальгія за шляхетсько-лицарськими часами.

У 1876-1879 роках Сенкевич мандрував містами Європи (Англія, Франція, Італія) та США. Ця мандрівка суттєво вплинула на письменника, сприявши формуванню світоглядної ідейно-ціннісної парадигми його творчості. Скептичне ставлення до цивілізації, заснованої на владі грошей, антипрогресистський песимізм Сенкевича поєднується із звеличенням польського патріотизму як вищої цінності.

Так, у своїх «Листах з мандрів» (1876-1878) Сенкевич в цілому схвально ставиться до діловитості й духу підприємницької ініціативи американців, проте, водночас за зовнішньою стороною американського процвітання він зумів розгледіти соціальні протиріччя, злидні та страждання трудящих, засудити з позиції справжнього письменника-гуманіста знищення американськими колонізаторами автентичного індіанського населення. Американські враження знайшли відбиття в його оповіданнях «Орсо», «Сахем», «За хлібом».

Особливе місце в художній спадщині Сенкевича належить селянській темі, у розкритті якої реалістичне змалювання вбогості й відсталості польського села поєднується з обуренням свавіллям польських чиновників та поміщиків і щирим співчуттям знедоленим селянам. Так у своїх «Ескізах вугіллям» письменник дає гротескно-саркастичну характеристику польських чиновників і поміщиків і водночас розкриває трагедію занапащеної ними селянської родини. Високим гуманізмом проникнуті оповідання про загибель селянських дітей-сиріт «Янко-музикант» (1879) і «Ангел» (1880). Протестом проти насильницького знімечення поляків сповнені оповідання «З щоденника познанського вчителя» (1879) та повість "Бартек-переможець" (1882).

У 80-ті роки Сенкевич звертається до історичної тематики. Інтерес письменника до минулого батьківщини не був випадковим. Посилення русифікації в Королівстві Польському в ці роки, національне гноблення поляків спонукали Сенкевича звернутися до героїчних сторінок історії польського народу, надихнути співвітчизників на продовження боротьби за національне визволення. Проте головною рушійною силою національної історії письменник вважав шляхту, відводячи народним масам другорядну роль. Це суттєво обмежувало його розуміння подій минулого та бачення історичної перспективи.

Вельми показовим в цьому відношенні є роман "Вогнем і мечем" (1883), який став першою частиною історичної трилогії, до якої пізніше увійшли романи "Потоп" (1886) та "Пан Володиєвський" (1888). У цьому творі чітко виявляється тенденційна позиція автора щодо національно-визвольної війни українського народу, очолюваної Богданом Хмельницьким. Всі симпатії Сенкевича на боці польської шляхти, лицарські чесноти якої в романі вкрай перебільшуються та ідеалізуються. Передові представники національної польської культури, зокрема Болеслав Прус, піддали роман "Вогнем і мечем" гострій критиці за відсутність в ньому історичної правди та за ідеалізацію шляхти.

Більший історичний реалізм притаманний роману "Потоп", в якому йдеться про боротьбу польського народу проти шведської навали у середині XVII століття. У романі "Потоп" дістають літературно-художнього осмислення глибинні причини подальшого занепаду польської держави - феодальна анархія, зрадницька політика магнатів, свавілля та егоїзм шляхти. Проте в цьому романі, як і в першій частині трилогії, виявилась обмеженість і суперечливість поглядів Сенкевича щодо історії Польщі.

Високий художній рівень твору, майстерно написані захоплюючі пригоди, яскраві образи трилогії, зокрема роману "Потоп", сприяли успіху письменника. Образи героїв романів трилогії збагатили польську літературу. Попри схильність до ідеалізації шляхти, Сенкевич зміг відбити в персонажах своїх творів як позитивні, так і негативні риси шляхтичів.

Прикладом високого патріотизму й лицарської доблесті є головний герой роману "Потоп" Анджей Кмітіц, антиподом якого виступає старий шляхтич Заглоба - базіка, хвалько, п'яниця, боягуз і брехун - більш типовий представник польської шляхти XVII століття.

Попри літературно-художні достоїнства трилогії, романи, що її складають, характеризуються сюжетно-композиційною подвійністю. В основі сюжету кожного з трьох романів колізії долі вигаданої пари закоханих на тлі воєнних подій та діяльності історичних осіб. Розміщення персонажів у всіх трьох романах одноманітне: виводиться образ суперника, який, для надання більшої гостроти сюжету, належить до ворожого табору, всі герої, як правило, поділяються на позитивних та негативних, і лише деякі з них даються в розвитку. Розглянута вище трилогія є епопеєю, що поєднує тенденції билинного жанру та історичного роману вальтерскотівського типу,- головний літературно-художній здобуток Сенкевича. Вона характеризується ідеалізацією польського лицарства, не позбавлена рис націоналізму (особливо в романі "Вогнем і мечем"). Особливість цієї трилогії - зображення (вельми тенденційне) польських лицарів, що зумовило численні порушення історичної правди на догоду ідеологічним переконанням автора.

У психологічному романі "Без догмату" (1869-1890), якого також було створено з метою протидії занепаду національної самосвідомості поляків, Сенкевич дає реалістичний аналіз духовної деградації сучасної йому молодої людини під впливом зростаючого скептицизму та декадентських настроїв. Роман "Без догмату" написано у формі щоденника молодого польського аристократа Леона Плошовського. Людина освічена, розумна, наділена тонким смаком, Плошовський нічим не займається, ні у що не вірить. Його життя позбавлене мети та будь-яких прагнень. Йому притаманне, як і багатьом іншим освіченим молодим людям декадентської доби, відсторонене споглядацько-медитативне ставлення до дійсності, схильність до постійного самоаналізу, роздвоєність, скептицизм. Ці риси були також притаманні так званим зайвим людям в російській літературі. Плошовському в романі протиставляється його тітка, яка твердо дотримується настанов шляхетської моралі. За задумом Сенкевича, самогубство Леона Плошовського мало затвердити ідейну перемогу догматів католицизму та аристократично-шляхетського суспільства. Проте ціннісні настанови, що їх затверджував Сенкевич, виявились недостатньо переконливими ані для герою роману, який пішов з життя, ані для читача роману.

Інший роман Сенкевича, що присвячується автором сучасності,- це "Родина Поланецьких" (1894). Цей роман значно поступався попередньому як в ідейному, так і в художньому відношенні. Письменник створив ідеалізований образ збанкрутілого шляхтича Станіслава Поланецького, який вдається до підприємницької діяльності, спекулюючи хлібом під час голоду. Збагатившись на цих спекуляціях, Поланецький одружується з нудотно-ідеальною Мариною Правицькою, викуповує її маєток і, осівши у селі, займається господарством і старанно молиться Богові.

ОСНОВНІ ТВОРИ: "Листи з мандрів", "Вогнем і мечем", "Потоп", "Пан Володиєвський", "Без догмату".

 Редьярд Кіплінґ (1865-1936)

Англійський поет і прозаїк, лауреат Нобелівської премії (1907), Редьярд Кіплінг народився в Індії, в Бомбеї, де його батько, скульптор і декоратор, викладав у художній школі. У 1875 році Джон Локвуд Кіплінг став директором школи й куратором музею індійського мистецтва. Він мав потяг до красного письменства, випустив книгу "Чоловік і звір в Індії". Кіплінг належав до вузького кола колоніальної еліти й здобув у Індії визнання.

Більшу частину дитинства й отроцтва Редьярд провів поза стінами батьківського будинку. Шести років його з сестрою було відправлено до Англії на виховання до далекої родички. Умови були нестерпними, замість обожнювання і ласки, яку отримували діти вдома від няньки-туземки, їх залякували й били. Мати, котра навідала дітей, побачила, що від нервових потрясінь хлопчик майже осліп. Вона забрала дітей до Індії. Але незабаром Редьярд знову іде до Англії, його помістили в коледж Вествард-Хо. Тут панував дух насильства й муштри, та підліток повірив у необхідність і користь уроків покори, він визнавав систему жорстокого виховання.

Кіплінгу ще не було й 17 років, коли він залишив Вествард-Хо не довчившись. Батько добився для нього місця редактора в газеті. Редьярд рано відчув письменницьке покликання; "Шкільна лірика (1881) - це перша спроба пера, хоча ці вірші загалом були наслідувальні. Сім років Кіплінг присвятив журналістиці. Він багато їздив країною, бачив масову неписьменність, забобони поряд з існуючою високою духовністю. Репортерська служба розвинула в ньому спостережливість. В автобіографічній книзі "Дещо про себе" Кіплінг розповів, як він здобував матеріал. Майже всі оповідання, котрі він написав у Індії, вийшли у місцевому видавництві: "Три солдати", "Історія сімейства Гедсбі", "Червоне й біле", "Під деодорами", "Рікша-привид". Кіплінг швидко опанував мистецтво короткого оповідання і вражав авторською плідністю. Про нього спочатку заговорили в Індії, згодом у метрополії. У Лондоні його оповідання були нарозхват. У 1890 році вийшли дві нові збірки "Місто Страшної ночі", "Сватання Діни Шад". Невдовзі вийшла чимала добірка оповідань, де Кіплінг продовжує розробляти індійську тематику.

Кіплінг увійшов у літературу, коли їй необхідне було оновлення. У суспільстві росла потреба у новому герої, новій ідеї. Успіх Кіплінга сприймався, як успіх улюбленця Діккенса. Він писав про звичайних людей, але показував їх, зазвичай, у екстремальних ситуаціях, у незвичних обставинах, коли проступає сутність людини, відкриваються глибини небаченої досі сили особистості. Одним з перших він відреагував на тенденцію демократизації літературної мови та поетичного стилю. Зі сторінок оповідань Кіплінга на читача ринув потік невідомого й неприкрашеного життя. Замість мальовничих описів Індії, котрі траплялися на сторінках модних авантюрних романів, читач побачив похмурі картини злиденності, дикунства, страждання. Він населив оповідання героями, котрі досі не отримали громадянства в англійській літературі. Це туземці, чиї звичаї та життєва філософія були дуже далекі від англійських ("Повернення Імрея", "Дім Садху", "Гробниця його предків"), котрі зворушують щирістю, відданістю і в цьому значно перевищують білих володарів ("Ліспет", "Джорджі-Порджі"). Значну частину оповідань присвячено англійцям, що їх доля закинула в цей далекий і для більшості з них чужий світ. Кіплінг не прикрашає своїх співвітчизників. Груповий портрет "доброчинного товариства" справляє гнітюче враження: чоловіки обмежені й пихаті, жінки манірні й пустоголові. Колоніальне суспільство різноманітне. Зустрічаються і совісливі ідеалісти, котрі серйозно ставляться до своєї місії, але мало хто витримує випробування Індією. Виснажлива одноманітність колоніального життя, відірваність від звичної цивілізації, самотність призводили до трагедій, що про них розповів Кіплінг на сторінках своїх творів "Відкинутий", "Кінець шляху", "Берегти як доказ". Симпатії автора віддані "маленькій людині" у творах "Будівники мосту", "Вільгельм-Завойовник". З'являється добірка віршів, котра започаткувала славу "народного поета" - "Казармені балади".

90-ті роки - найплідніше десятиріччя у творчості Кіплінга. Воно було започатковане виходом першого роману "Згасле світло" (1891). У 1892 році Кіплінг надовго покидає Англію. Шлях Маленького Пілігрима лежить через Південну Африку, Австралію і Нову Зеландію. Звістка про смерть друга, американця Ба-лестьє, у співавторстві з котрим було написано пригодницький роман "Наулахка", перервала подорож Редьяра. Він одружився з сестрою покійного, Кароліною і оселився у Вермонті.

 В Америці він пише знамениті "Книги джунглів" (1895), в центрі яких - історія людського малюка, вигодуваного вовчицею і котрий виріс у вовчій зграї. Із неабиякою цікавістю читач стежить за тим, як Акела, мудрий і відважний вожак вільного народу, як звуть себе вовки; чорна пантера Багіра, смілива й спритна; старий товстий ведмідь Балу, охоронець законів джунглів, рятують Мауглі від ікол тигра Шер-Хана, взявшись з великим терпінням навчати його змалку всім хитрощам і премудрощам життя тваринного світу в джунглях, виручають його в важкі хвилини, захищають, ризикуючи своїм життям, навертають увагу й решти тварин за покликом крові. Незвичайність історії Мауглі, екзотика світу джунглів надзвичайно захоплюють читача. Кіплінг добре знав індійський фольклор і черпав матеріал з глибокої скарбниці туземних казок і легенд. Крім того, автор сам творив свій власний фольклор і міфи про Індію. Його турбують проблеми природи й цивілізації, про місце людини на землі, котрі він вирішує у нетрадиційний спосіб. "Книги джунглів" побудовані за мозаїчним принципом. Вони складаються з 15 фрагментів, з історією Мауглі пов'язані лише вісім. Поряд з оповіданнями про Мауглі вміщені історії про Білого Котика, оповідання про Пуран Багата, котрий є героєм багатьох пенджабських легенд і шанується як святий. Ці фрагменти - самостійні історії, але вони поєднані в цілісний художній світ. У "Книгах джунглів" автор поєднав поезію і прозу: кожен фрагмент він подає в поетичному оформленні, ідея кожного фрагмента заявлена у вірші-епіграфі. У цій книзі Кіплінг також поставив проблему співвідношення культурного й природно-го. Джунглі Кіплінга - це світ безперервної боротьби за існування, де перемагає найсильніший. Автор змальовує перед читачем світ природи як світ інстинкту, котрий існує у двох протилежних іпостасях: інстинкт творення та інстинкт руйнування, як життя і смерть. Вони складно переплетені й взаємодіють у природі. Інстинкт життя народжує Закон джунглів, що регламентує порядок. Все у світі джунглів глибоко підкорене ієрархічному порядку: всі повинні жити у сім'ї, зграї тощо. Зграя завжди має вожака, влада котрого безсумнівна, вона забезпечує порядок і надає можливість виживати. Кіплінг змальовує приклад суспільства без вожака, як живуть Бандер-Логи - це анархія, через те вони такі страшні й свавільні, здатні на вчинки, котрі йдуть всупереч Законам джунглів, ведуть, на думку автора, до самознищення. Саме з Бандер-Логами, до котрих ми не відчуваємо ніяких симпатій, змагаються найближчі друзі Мауглі за його життя, ризикуючи своїм. Закон джунглів дозволяє полювання - вбивство заради життя, але забороняє вбивство заради втіхи. І найсуворіша кара чекає того, хто вбиває під час сухого замирення. Закон джунглів стоїть на боці захисту життя під час загрози вимирання. Дикі Собаки із Декана порушують Закон, це загрожує самознищенням. Крізь "Книги джунглів" червоною ниткою проходить ідея заперечення хаосу, а отже - ствердження життя. За Кіплінгом інстинкт повинен спрямовуватися розумом. Носієм його є людина, а тому природі потрібна людина. І цивілізацію не слід протиставляти природі. Цим поєднуючим началом між природою і цивілізацією є Мауглі, вихований джунглями, він стає володарем джунглів. Мауглі поєднав у собі розум та інстинкт - у цьому віра Кіплінга в рятівну силу Закону джунглів.

У зеніті слави Кіплінг повертається до Англії, але в 1899 році його спіткало страшне горе - помирає його старша дочка. Знову починається кочівне життя, він їде до Південної Африки. З'являється роман про Індію "Кім", а згодом - "Казки просто так" (1902). Він створював їх у сімейному колі - Редьярд був ніжним батьком.

В останні роки творчі удачі Кіплінга стають все рідшими. Помер письменнику 1936 році, його поховано у Вестмінстерському абатстві.

ОСНОВНІ ТВОРИ:

"Три солдати", "Історія сімейства Гедсбі", "Червоне й біле", "Під деодорами", "Рікша-привид"; збірки "Місто Страшної ночі", "Сватання Діни Шад", "Повернення Імрея", "Дім Садху", "Гробниця його предків", "Джорджі-Порджі", "Відкинутий", "Кінець шляху", "Берегти як доказ", "Будівники(1865-1936)

 РОМЕН РОЛЛАН (1866 — 1944)

Ромен Роллан- французький письменник, лауреат Нобелівської премії 1916 р. Народився в родині нотаріуса. У 1881 р. сім'я перебралася у Париж, де Роллан закінчив ліцей Людовіка Великого і вступив до Нормальної школи.У студентські роки Роллан познайомився з культурним життям столиці, багато читав. Нищівна поразка Франції у франко-прусській війні 1870 p., придушення Паризької комуни і кривавий терор, духовна криза французького суспільства наприкінці XIX ст., найяскравішим виявом якої став культурний декаданс, — все це затьмарювало світосприйняття молодого Роллана похмурим песимізмом. Кризовий стан суспільної свідомості Роллан осмислював як кризу дії. «Мислення не могло поєднатися з дією, проте воно знало, що дія справедлива», — напише Роллан згодом, підсумовуючи свій творчий і життєвий шлях.

Намагаючись подолати кризу дії, Роллан звернувся до мистецтва як до засобу компенсації особистої нездатності до дії. Для молодого Роллана мистецтво — діяльність, якої передусім потребує сам митець, це спосіб збагачення його індивідуальності, розширення особистості. «Я закоханий у мистецтво, тому що воно висаджує в повітря мою маленьку жалюгідну особистість...» — писав Роллан. Але світ мистецтва був засуджений Л. Толстим у його трактаті «То що ж нам робити?». У 1887 p. Роллан написав листа до свого кумира, у якому висловив повагу до великого письменника, але водночас спробував заперечити його погляди на мистецтво. Толстой відповів на лист Роллана, детально з'ясувавши свою позицію і зауваживши, що він засуджує не мистецтво взагалі, а лише кастове, відірване від народу мистецтво. Крім Л. Толстого, на світогляд молодого Роллана помітний вплив справили пантеїзм Б. Спінози і фаталізм Ж.Р. Ренана.

Після закінчення Нормальної школи у 1889 р. Роллан вирушив у Італію, щоби попрацювати над дисертацією. В Італії він наполегливо вивчав образотворче мистецтво та музику. Роллана найбільше вразила творчість Мікеланджело, Й. С. Баха, В. А. Моцарта, Л. ван Бетховена і Р. Вагнера. Його захопило героїчне мистецтво. Перебування в Італії Роллан згодом охарактеризує як «лікування просвітленням». Невдовзі він і справді вилікувався від юнацького песимізму. У Римі Роллан познайомився з 70-річною німкенею Мальвідою фон Мейзенбурґ, людиною енциклопедичних знань і великої життєвої снаги, котра знала багатьох видатних людей XIX ст.

Повернувшись у Париж, Роллан у 1892 р. одружився із Клотильдою Бреаль, дочкою професора філології у Колеж де Франс, з якою проживе 9 років. Про причини їхнього розлучення він зізнається М. фон Мейзенбурґ: «Спільне життя було би можливим, якби один із нас пожертвував собою заради іншого; щодо мене, я не повинен цього робити, а вона, вона не хоче цього». А тим часом Роллан захистив у Сорбонні дві докторські дисертації (1895): «Походження сучасного ліричного театру: історія опери в Європі до Люллі і Скарлатті» та «Занепад живопису в Італії після XVI століття». Захистивши дисертації, Роллан займався науково-педагогічною діяльністю: читав лекції з історії музики в Нормальній школі та Сорбонні. Саме в цей період розпочалася літературна діяльність Роллана. Ще в Італії він плекав задум першого свого літературного твору, драми «Орсіно». Дія цієї п'єси відбувається за доби Відродження. Головний герой — кондотьєр Орсіно, в образі якого автор хотів виразити «пристрасну і всеосяжну активність тієї чудової епохи».

Ранні «античні» й «італійські» п'єси Роллана — «Орсіно» («Orsino», 1890), незавершена драма «Емпедокл» («Empedocle», 1890), «Бальйоні» («Baglione», 1891), «Ніобея» («Niobe», 1892), «Калігула «(«Caligula», 1893), «Облога Мантуї» («Le Siege de Mantoue», 1894) — були слабкими. Авторові не вдалося опублікувати жодної з них. Проте драматичне мистецтво особливо приваблювало Р. своєю дієвістю, можливостями потужного впливу на читача і глядача. Рання драматургія Роллана, характер його перших п'єс відобразили прагнення письменника синтезувати мрію і дію, відродити в душах сучасників волю до дії. Першим опублікованим твором Роллана стала трагедія «Людовік Святий» («Saint-Louis», 1897), яка згодом увійшла до циклу «Трагедії віри» («Les Tragedies de la foi»). Конфлікт цієї п'єси має етичний і філософський характер: віра в ідеал зіткнулася з невірством і егоїзмом. Уособленням віри у драмі стає Людовік Святий, котрий очолив похід на Єрусалим з метою визволення Гробу Господнього. Антагоністами Людовіка виступають його сеньйори, охоплені марнославністю і презирством до юрби (Ґотьє де Салісбері, Манфред та ін.). В образній системі п'єси виразно простежується антитеза, яка протягом тривалого часу залишатиметься об'єктом пильної уваги Роллана: протиставлення моральній еліті («sorte d'une elite morale») еліти інтелектуальної. У «Людовіку Святому», як і в двох наступних п'єсах циклу — «Аерті» («Aert», 1898) та «Настане час» («Le temps viendra», 1903), Роллан намагається поєднати досягнення соціально-філософської інтелектуальної драми Г. Ібсена і Б. Шоу з революційно-романтичною традицією Й. К. Ф. Шиллера та В. Гюго. У циклі «Трагедії віри» виражена переконаність Роллана у неминучості повалення старої, спорохнявілої цивілізації. Він вірить у необхідність оновлення мистецтва і життя. Тепер Роллан уже не вважає мистецтво єдиним способом подолання пасивності. Письменник хоче стати активним учасником подій.

У другій половині 90-х pp. письменник захопився соціалістичними ідеями, хоча й не вступив до жодної організації, насторожено ставлячись до політики. Заклик до оновлення мистецтва — головний пафос книги «Народний театр»(«Le Theatre du peuple», 1903), у якій Р. виклав нову концепцію театру. До цієї книги увійшли статті, опубліковані в 1899—1903 pp. на шпальтах часопису «Ревю д'ар драматік».

Роллан відкидає трактування мистецтва як «притулку» для творчої особистості. Своє завдання він вбачає у тому, щоби створити новий тип театру — театр для народу, метою якого стало би підтримання в народі «душевної бадьорості». Театр як стимул до дії — ось лейтмотив роздумів Роллана. З таких позицій він критично оцінює попередню європейську драматургічну і театральну традиції. Театр Шекспіра, класицистична комедія Мольєра, романтична драма Шиллера і Гюго, не кажучи вже про сучасний Р. театр, на думку письменника, відірвані від проблем і клопотів, якими переймаються широкі народні маси. Щоб наблизити театр до народу, необхідно винайти нові художні форми, запровадити «монументальне мистецтво, творене народами для народу».

Спробою втілити ідею народного театру став цикл «Театр революції» («Theatre de la Revolu-tion»), до якого увійшли п'єси: «Вовки» («Les Loups», 1898), «Тріумф розуму» («LeTnomphede laraison», 1899), «Дантон» («Danton», 1900), «Чотирнадцяте липня»(«Le 14 Juillet», 1902). У циклі йдеться про події Великої французької революції XVIII ст. Однак, звертаючись до історії, Роллан шукає відповіді на запитання сучасності, він переймається проблемами можливої революції та її наслідків, проблемою народу та його ролі в революції. Письменник розмірковує над долею інтелігенції у період соціальних катаклізмів. Революція, з одного боку, приваблює Роллана своїм героїчним пафосом, а з іншого — лякає жорстокою стихійністю, що призводить до численних жертв. У «Театрі революції» письменник переносить центр конфлікту всередину революційного табору, зберігаючи при цьому його філософсько-етичний характер. Це дозволяє Роллану відтворити драматизм революційної боротьби, переконливо показати неможливість вирішення деяких моральних проблем у тісних рамках революційної етики.

Зокрема, у драмі «Вовки» сходяться у запеклому двобої дві правди. Правда майора Тельє, котрий намагається врятувати несправедливо засудженого до страти майора д'Уарона, і правда комісара Кенеля, здатного принести в жертву невинну людину в ім'я інтересів вітчизни та революції. Обидва герої вірять у революцію і щиро служать їй, але по-різному розуміють інтереси революції. У п'єсі «Чотирнадцяте липня» риси нового «народного театру» виявилися особливо виразно. Роллану вдалося створити справді масштабну дію. У п'єсі чимало масових сцен, автор навіть рекомендував режисерам вистави залучати глядачів до участі в хороводах, піснях і танцях. Роллан неначе оточує глядача драматичною дією, а саму драматичну дію втілює у реальність. Народ у драмі виступає не тлом, на якому розгортаються сюжетні колізії, а головним героєм, що штурмує Бастилію, усвідомлюючи свою історичну місію і свою силу. Втім, драматургія Роллана так і не здобула широкого визнання, тому що не надто відповідала смакам буржуазної публіки, якій не подобався її героїчний пафос.

Роллан шукав нових форм втілення свого ідеалу. Відтак він звернувся до біографічного жанру і створив цикл «Героїчні життя»(«Vies hero'i'ques»), до якого увійшли: «Життя Бетховена» («Vie de Beethoven», 1903), «Життя Мікеланджело» («Vie de Michel-Ange», 1906) і «Життя Толстого» («Vie de Tolstoi», 1911). Як зауважував С. Цвейг, у циклі «Героїчних життів» Роллан «шукає інше середовище, інші засоби, щоб запалити читача». Відтепер ідеал моральної величі письменник знаходить не у постатях полководців, законодавців, державних діячів, вождів революції, а у творчій особистості.

Проблема мрії і дії залишається центральною і в цьому циклі. Так, у «Житті Мікеланджело» письменник показує конфлікт могутнього генія і слабкої людини в душі однієї особистості. Це протиріччя не дозволяє Мікеланджело завершити жодного з його творінь. У фіналі нарису геніальний художник відрікається від мистецтва і навертається до релігії. Роллан переконаний у необхідності поєднати мрію і дію. «Героїзм — це бачити світ таким, яким він є, і любити його», — проголошує письменник. Проте у «Героїчних життях» Роллан сформулював нове розуміння героїзму, який полягає не у подоланні виняткових труднощів і небезпек революційного часу, а у щоденній боротьбі особистості із собою, з хворобами, злиднями, самотністю, власною слабкістю.

Звертаючись до традиції Плутарха, Роллан на зламі XIX—XX ст. виступив як новатор у жанрі біографії, як творець синтетичної жанрової модифікації, що містила елементи розвитку нової системи жанрових форм — біографічного жанру XX ст. (передусім у творчості А. Моруа та С. Цвейга). У своїх біографічних нарисах Роллан синтезує риси різних жанрів: психологічного нарису, літературного і музично-історичного портрету, наукової біографії і т.д. У ролланівських біографіях поєднуються різні стихії: документальна, художня, психологічна, публіцистична і філософська.

Працюючи над біографіями, Роллан паралельно писав свій найголовніший твір, роман «Жан-Крістоф» («Jean-Christophe», 1904-1912). Задум роману виникнув ще в 90-х pp. XIX ст. Згодом Роллан згадував, що у нього було бажання написати «музичний роман». Він хотів не аналізувати почуття, а безпосередньо «викликати» його у читача — так, як це робить музика. Прагнення передати динаміку почуття визначило жанрову специфіку «Жан-Крістофа». Роман руйнує традиційні для XIX ст. принципи романної форми. Це «роман-потік», роман-симфонія, де кожна з трьох частин має свою тональність, свій ритм. Численні вставні епізоди і ліричні відступи створюють атмосферу схвильованості й емоційної піднесеності. Л. Арагон назвав «Жан-Крістоф» «романом про ідеї». Справді, Роллан так само, як і інший фундатор жанру «роману-потоку» М. Пруст. створює варіант інтелектуального роману, у якому боротьба характерів розкривається передусім як боротьба ідей. Основою роману слугують кілька постійних мотивів та етичних постулатів: відродження через смерть, поразка у перемозі і перемога у поразці.

В образі геніального музиканта, німця Жан-Крістофа Роллан втілює мрію про героя, про «сучасного Бетховена». Події духовної біографії Жан-Крістофа — підґрунтя розгортання сюжету. Повставши проти деспотизму німецьких можновладців, проти насильства, Крістоф утікає до Франції. Знайомство героя з великим світом європейської культури і політики розчаровує його. Французьку культура він сприймає як «ярмарок на майдані», де все купується і продається. Книга «Ярмарок на майдані» («La Foire sur la place») свідчила про посилення гостроти соціального аналізу в творчості Роллана і про його сатиричний хист.

У «Жан-Крістофі» розповідь про події внутрішнього життя героя поєднується з відтворенням широкої соціальної і культурної панорами європейського життя на початку XX ст. Крістоф, зазнавши численних випробувань, врешті-решт, усвідомлює, що свобода лише для себе самого є обмеженою. Прагнучи до повноти духовної індивідуальної свободи, гине його друг, француз Олів'є, гине безглуздо і випадково, залишаючись одинаком. У фіналі роману Жан-Крістоф втрачає свій бунтівний запал, але зберігає вірність собі, свою творчу неповторність. Обов'язок митця він вбачає утому, щоби залишатися вірним своїм природі та талантові. У цьому для Роллана полягає запорука безсмертя генія. Ідея безсмертя виражена у символічній фінальній картині, у якій Крістоф-Христофор переносить через бурхливий потік немовля — Майбутній день.

У «Жан-Крістофі» Роллан не зумів поєднати мрію і дію в реальній дійсності. Пошук методів такого поєднання триває у повісті «Кола Брюньйон» («Colas Breugnon», 1918), найжиттєстверднішому творі Роллана довоєнного періоду. Сам письменник вважав цю повість певним перепочинком після велетенської фрески «Жан-Крістофа».

Дія повісті розгортається в Бургундії, у містечку Кламсі, де народився і сам Роллан. Час дії — улюблена ролланівська епоха Відродження. Головний герой — різьбяр-тесля Кола Брюньйон, чоловік веселої вдачі, кмітливий, життєрадісний і талановитий. Кола — уособлення найкращих рис національного характеру французів. Провідною темою твору є тема творчості, але Роллан розуміє її широко, не лише як фахову діяльність, а й як творче ставлення до життя. Кола Брюньйон — справжній художник і творець не тільки тому, що він талановитий скульптор; головним у його характері є те, що він не може жити без праці, не приносячи радості людям. Поетика «Кола Брюньйона» відрізняється від стилю «Жан-Крістофа» з його витонченим психологізмом та інтелектуалізмом. У повісті панує стихія живої розмовної мови, колоритної і жвавої. Роллан вдається до фольклорної стилізації, до ритмізованої прози.

Перша світова війна розпочала новий період у творчості Роллана. Він брав активну участь у су-спільно-політичній діяльності, виступав з антимілітаристських позицій, став одним із найавторитетніших громадських діячів Європи. У 1915 р. вийшов збірник його антивоєнних статей «Над сутичкою» («Au-dessus de la melee»), а наступного року письменник став лауреатом Нобелівської премії — «за піднесений ідеалізм його літературних творів, а також за щиру симпатію та любов, з якою письменник створює різні людські типи».

У 1919 р. побачила світ книга «Предтечі» «Les Precurseurs», яка набула гучного розголосу у середовищі європейської інтелігенції. Обидві книги свідчать про еволюцію поглядів Роллана на сутність війни. Якщо у збірнику «Над сутичкою» Роллан вважає, що війна є наслідком ідейних протиріч, шовіністичної пропаганди, то в «Предтечах» він уже веде мову про справжні причини кривавої світової різанини. Головною причиною стають гроші, матеріальні інтереси тих, хто наживається на війнах.

Фарс «Лілюлі» («Liluli», 1919) — гострий памфлет, спрямований не стільки проти війни, скільки проти соціальної брехні взагалі, яких би форм вона не набувала: ілюзорної свободи, облудного права, лицемірства тощо. У повісті «П'єр іЛюс» («Pierre et Luce», 1920) йдеться про трагічну історію двох людей, котрі зустрілися і покохали одне одного в дні війни. Спроба сховатися від жахіть війни в ідилії любовних побачень виявилася невдалою. Закохані гинуть під уламками храму, зруйнованого німецькою авіацією. У романі «Клерамбо» («Clerambault», 1920) відтворена атмосфера перших місяців війни, описана шовіністична вакханалія у Франції. Герой твору — поет Аженор Клерамбо з ентузіазмом зустрічає початок війни. Але після втрати сина, котрий добровільно вирушив на фронт, Клерамбо засуджує війну.

Улітку 1919 р. письменник опублікував «Декларацію незалежності духу» («Declaration d'Independance d'Esprit»), програмну статтю, у якій Роллан звернувся до європейської інтелігенції із закликом до об'єднання і спільного захисту духовної свободи.

Навесні 1921 p. Роллан разом з батьком і сестрою переїхав у Швейцарію, купив будинок у Вільньові, де напружено працював, приймав численних відвідувачів, відповідав на силу-силенну листів. Коли дозволяло здоров'я, Роллан вирушав у закордонні мандри: у 1923 р. відвідав Лондон і Зальцбург, у 1924 р. — Відень і Прагу, 1925 р. побував у Німеччині.

На початку 20-х pp. письменник прагнув знайти відповідь на питання, як узгодити задекларовану ним відмову від насильства з необхідністю змінити існуючі суспільні порядки. Саме відмінності у поглядах на цю проблему стали причиною розбіжностей між Ролланом і А.Барбюсом, чільним діячем групи «Клярте», до якої належали інтелектуали, переконані в тому, що єдиним засобом досягнення принципів справедливості, миру і свободи є революція. Роллан відмовився приєднатися до цієї групи. Вітаючи російську революцію, письменник усе ж побоювався її можливих наслідків і крайнощів. Інформація, що надходила з Росії, не дуже тішила Роллана. Він рішуче заперечував принцип «мета виправдовує засоби». У 20-х pp. P. найбільше імпонував толстовський принцип непротивлення злу насильством. Письменник співчував визвольній боротьбі індійського народу проти англійського панування. Йому була близькою думка М. Ганді про необхідність здобуття незалежності мирними, ненасильницькими методами.

У пошуках світогляду, який слугував би керівництвом до дії, Роллан вдався до вивчення політичної та релігійно-філософської думки Індії. Результатом цих студій стали книги «Махатма Ґанді» («Mahatma Gandi», 1923), «Життя Рамак-рішни»(1929), «Життя Вівекананди» («La Vie de Vivekananda», 1930), у яких Роллан виклав і дослідив ідеї індійських містиків. Незважаючи на інформацію про терор і репресії у Росії, Роллан у своїх виступах завжди підтримував радянську державу. Про це, зокрема, свідчать його статті «На смерть Леніна» («Sur la more de Lenine», 1924), «Лист до редакції «Лібертер» про репресії в Росії» («Lettre au «Libertaire» sur la repression en Russie», 1927), «Відповідь К. Бальмонтові та І. Буніну» («Reponse a C. Balmont et а І. Bounine», 1928). Роллан був переконаний утому, що, незважаючи на помилки, прорахунки і навіть злочини, російська революція є «грандіозним соціальним зусиллям, найпотужнішим і найпліднішим у сучасній Європі». У статті «Прощання з минулим» («Adieu au passe», 1931) відобразилися зміни, яких зазнали погляди Роллана. Письменник збайдужів до своєї концепції «незалежності духу» і визнав історичне значення російської революції.

Найпомітнішим художнім твором Роллана повоєнного періоду став роман «Зачарована душа» («L'Ameenchantee», 1922—1933). Героїня роману Аннета Рів'єр, котра, за висловом Роллана, «як і Жан-Крістоф, хоча й у зовсім іншому плані, належить до великої когорти творчих натур», не наділена геніальністю Жан-Крістофа, вона не митець. Але творчий характер її натури виявляється у праці, в умінні пожвавити ініціативою будь-яку справу.

Від проблем естетичних Роллан переходить до соціальних. Аннета — новий тип жінки, яка захищає своє право на незалежність, самостійну працю і людську гідність. Втративши батька, відчувши гіркоту розчарування в коханні, залишившись без копійки, Аннета відкриває для себе світ, пізнає життя, зазнає багатьох випробувань, зберігаючи при цьому силу духу і світлий розум. У фіналі роману, втративши свого сина Марка, вбитого італійським фашистом, Аннета переживає духовний злам і приєднується до активної соціальної діяльності.

Провідною темою роману стала тема долі французької інтелігенції у період від середини 90-х pp. XIX ст. до 30-х pp. XX ст. «Зачарована душа» — один із перших антифашистських романів XX ст. У цьому творі Роллан знаходить відповідь на питання про поєднання мрії і дії. Запорукою досягнення такої єдності стає відмова від індивідуалістичної обмеженості, здатність вступити у боротьбу за ідеали справедливості. Композиційно «Зачарована душа» нагадує «Жан-Крістофа». Це монументальний твір, де біографія непересічної особистості змальована на широкому тлі життя європейського суспільства. Зберігається і симфонічна структура роману, емоційна піднесеність, патетичність стилю.

У 1934 p. Роллан одружився із молодою росіянкою, француженкою по матері, котра стала для нього другом і помічником, Марією Кудашевою. Улітку 1935 р. на запрошення Максима Горького Роллан відвідав СРСР. Він зустрічався з письменниками, двічі розмовляв із Й. Сталіним, намагаючись переконати радянського керівника у необхідності звільнення з ув'язнення відомого діяча партії есерів. Враження від цієї подорожі Роллан виклав у щоденнику, фрагменти з якого побачили світ у журналі «Ероп» у 1960 р.

У 1936 р. вийшов друком збірник «Супутники» («Compagnons de route»). До книги увійшли 11 статей та есе, написаних від 1900 до 1935 р. і присвячених видатним митцям і мислителям, яких Роллан вважав супутниками свого життя. Зокрема, тут були нариси про В. Шекспіра, Й.В. Гете. Л. Толстого, В. Гюго, а завершувала збірник стаття «Ленін, мистецтво і дійсність».

У 1938 р. письменник повернувся зі Швейцарії у Францію. У цей період його особливо непокоїли події, що відбувалися в СРСР. Стривожений повідомленнями про посилення репресій, Роллан висловив свою стурбованість у приватних листах до радянських можновладців, проте не отримав від них ані відповіді, ані пояснення. Підсумком роздумів Роллана про долю і злигодні революцій стала драма «Робесп'єр» («Robespierre», 1939), що завершила цикл «Театр революції». «Робесп'єр» — монументальний твір з багатьма дійовими особами, у ньому панує атмосфера революційного збудження, людський гамір. У центрі драми — проблеми революційної етики, передусім питання про доцільність терору. Роллан показує, як кривава машина терору знищує і тих, хто його розпочав.

Початок Другої світової війни застав Роллана у Везелі, на півдні Франції. Письменник негайно виступив із заявою, у якій звернувся до тодішнього прем'єр-міністра Франції Е. Даладьє, підтвердивши свою «цілковиту і щиру відданість боротьбі демократії проти гітлерівської тиранії». А через кілька місяців Везеле окупували фашисти. Незважаючи на те, що частину його будинку забрали німці, Роллан продовжував працювати над автобіографічними творами «Внутрішня подорож» («Le Voyage interieur», 1942), «Плавання навколо світу» («Le Periple», 1946), над багатотомним дослідженням «Бетховен. Великі творчі enox»«(«Beethoven. Les Grandes Epoques creat-rices», 1928—1949), у яких відобразилися розгубленість та тяжкі душевні переживання старого і хворого письменника, викликані подіями війни. Останнім твором Роллана стала книга «Пеґі» («Peguy», 1944), у якій письменник змалював образ свого друга, поета і полеміста, колишнього головного редактора «Двотижневих зошитів», а також його епоху. Письменник помер у 1944 р. від туберкульозу, встигнувши побачити свою країну вільною.

Роллан — один із найвидатніших французьких письменників-реалістів XX ст., творчість якого справила істотний вплив на Р. Мартена дю Гара, Ж.Р. Блока, А. де Сент-Екзюпері, Л. Араґона, С. Цвейга, А. Моруа, А. Барбюса, Г. Гессе, Я. Івашкевича. Він разом із А. Франсом, Г. Веллсом, М. Прустом, А. Жідом, Т. Манном стояв біля витоків інтелектуального роману XX ст. Роллан вніс у західноєвропейську літературу потужний героїчний нурт, непохитну віру у можливості людини. А його головна заслуга, на думку французького дослідника Ж. Альбертіні, полягала в тому, що він «зумів бути інтелектуалом, митцем нового типу», котрий відмовився від традиційної університетської кар'єри і віддав усі свої сили боротьбі за людину, за її гідність і свободу духу.

Українською мовою ряд творів Роллана переклали Я. Кравець, М. Овруцьк та ін.

 Рабиндранат Тагор (1861-1941)

Тагор Рабиндранат - 14-й дитина в родині, народився в 1861 р. у Калькутті. Він багато читав, з восьми років писав вірші. Учився в приватних школах, у Східній семінарії в Калькутті, у Бенгальській академії. В 17 років опублікував епічну поему «Історія поета». Виїхав учитися в Лондон, але через рік повернувся на батьківщину й видав поетичні збірники «Вечірні пісні» (1882) і «Ранкові пісні» (1883). Розквіт його творчості наступив в 1893-1900 р., коли Тагор опублікував кілька поетичних збірників («Золота тура», 1894 і «Мить», 1900), став дуже популярний.

В 1912 р. у Лондоні вийшли англійською мовою в авторському перекладі його «Жертовні пісні». В 1913 р. за ці вірші, миттєво разошедшиеся по усьому світі, Тагору була присуджена Нобелівська премія «за глибоко відчуті, оригінальні й прекрасні вірші, у яких виразилася його поетична майстерність, що стали частиною літератури Заходу».

Після присудження Нобелівської премії Тагор створює добутки про на історії й сучасному житті Індії - роман «Будинок і мир» (1916). В 1921 р. поруч із маєтком свого батька організував просвітительський центр для селян З 1912 р. Тагор багато подорожував по Європі, США, Росії, Китаєві.

В 1920-х рр. випустив поетичні збірники «Вечірні мелодії» (1925), « Ма-Хуа» (1929), романи «Остання поема» і «Три покоління» (обоє - 1929). В 1934 р. вийшов його останній роман «Чотири частини». Ці добутки присвячені долям бенгальської інтелігенції В 1940-1941 р. вийшли останні в його творчості поетичні збірники «На ложі хворого» і «Видужання».

До кінця життя Тагор був надзвичайно популярний в Індії. Його ім'я у світі згадувалося поруч із іменами Махатми Ганди. Помер Тагор в 1941 р. в Калькутті.

КНУТ ГАМСУН (1859-1952)

Кнут Гамсун (Hamsun, Knut; автонім: Педерсен, Кнут - 04.08.1859, Лом в Гюдбраннсдалі — 19.02.1952, Норхольм) — норвезький письменник, лауреат Нобелівської премії 1920 р.

В одній норвезькій книзі про Гамсуна є його своєрідний портрет. Там зображений березовий гай. І на кожному стовбурі, в овалах, що залишилися на місці засохлих і відмерлих гілок, — обличчя Гамсуна. Він — частина цього гаю, частина самої природи.

На початку творчого шляху художник в статті «Про неусвідомлене духовне життя» («Fra det ubevidste sjaeleliv», 1890) подав нове розуміння людської психології. Він заявив, що його завданням є не зображення людських типів, а відтворення гранично індивідуальних відчуттів людини, котра народжена не якимось соціальним прошарком суспільства, а масою розрізнених і різнорідних вражень, які іноді різко суперечать одне одному. Гамсун стверджував, що створює людський характер, який підпорядковується внутрішнім, іноді — фізіологічним, імпульсам. У поведінці його персонажів важливу роль відіграють «скарга кісток ніг»; при цьому він уточнював — «трубчастих кісток ніг».

Не будемо думати, що він дійсно так вибірково ставився до «поведінки» тих чи інших кісток: для Гамсуна важливим був не тільки психічний стан, а й фізіологічні відчуття, які разом керують настроєм і навіть думками та вчинками людей. У нього наприкінці XIX ст. з'явилися настільки незвичні персонажі, настільки незвичні типи психології, що не враховувати його відкриттів уже не могла література наступних років.

Про Гамсуна його молодший сучасник із Франції А. Жід, котрий створив новий тип психологічного роману XX ст., у передмові до перекладу французькою мовою роману Гамсуна «Голод» писав: «Перед «Голодом» я маєш право думати, що до сьогоднішнього дня нічого не було сказано і що людину потрібно відкривати». «Голод» подав складну психологію, часто — психологію несвідомого. Приховані спонуки, неоднозначні імпульси, дивні рішення та вчинки, які не завжди можна пояснити строго логічно, стали характерними рисами гамсунівських персонажів.

Починав він зовсім не сенсаційно. Народився майбутній письменник на півночі Норвегії в сім'ї сільського кравця. Він згадував про радощі і турботи свого дитинства, коли йому, як і багатьом його одноліткам, доводилось випасати худобу («По казковій країні»). Тут і прості турботи селянина, і вміння бачити прекрасне, милуватися красою неба, радіти найпримітивнішим відчуттям. Усе це потім з'явиться ще не раз в оповіданнях і романах Гамсуна. Однак перші спроби в царині художньої творчості успіху йому не принесли. У 1877—1878 pp. він видав першу збірку віршів і перші оповідання. У віршах відчувався вплив Г. Ібсена, а оповідання змушували згадати повість Б. Бйорнсона «Сюньове Сульбаккен».

Навчатися Гамсуну довелось в основному на чоботаря. Не здобувши визнання на батьківщині як письменник, Гамсун декілька років провів в Америці, навідуючись іноді в Норвегію. Він працював водієм конки, робочим у преріях на фермах, але завжди намагався триматися поблизу тих норвежців, котрі цікавилися літературою. Світогляд Гамсуна все ширшав. Його цікавили і норвезькі, і французькі прозаїки та поети. В Америці Гамсун особисто познайомився з Марком Твеном і вчився у нього особливо обережного ставлення до слова, іронічному і сатиричному зображенню світу і людини. До кінця 80-х pp. Гамсун сформувався як оригінальний письменник із власною естетичною програмою, що відобразилася у трьох доповідях 1891р. — «Норвезька література» («Norsk Literatur»), «Психологічна література» («Psykologisk Literatur») і «Модна література» («Mode Literatur»), де він протиставив своє бачення мистецтва тим законам, які були вироблені в 70—80 pp.

У першій доповіді Гамсун піддав переоцінці норвезьку літературу попереднього періоду, перш за все «чотирьох великих» — Б. Бйорнсона. А. Х'єлланна, Г. Ібсена і Ю. Лі — останнього меншою мірою, бо він, на думку Гамсуна, створював досконаліші в психологічному розумінні характери. Ця література, як вважав Гамсун, розвивалася під сильним впливом В. Гюго Й Е. Золя, яка тут трактувалася як звернення перш за все до соціальних проблем. «Вона за своєю суттю матеріалістична, оскільки змальовує суспільство, — писав він, — вона більше цікавиться звичаями, аніж людьми, суспільними питаннями, а не душею», зображує «найзагальніше у людині», але цим загальним є «душа, яка для наших авторів є майже невідомою країною». Гамсун не заперечує необхідності суспільного змісту літературного твору й образу, але він за те, щоб індивідуальне, неповторне в образі, його глибинна психологія були поставлені на перше місце. Найменше такого психологізму Гамсун знаходить в Г. Ібсена, котрий зображує «найпростішу психологію характерів». Вони настільки «непохитні» у нього, що з ними не може трапитися нічого випадкового — вони позбавлені нюансів. Особливе враження справила на нього в цей час книга Е. Хартмана «Психологія позасвідомого» (1871), статті і твори шведа А. Стріндберга. Через Стріндберґа він познайомився з працями філософа-містика Е. Сведенборґа. Стрінберґівське сприйняття жіночого характеру також справило помітний вплив на жіночі персонажі Гамсуна.

Прикладом психологічної літератури Гамсуну слугувала література Франції 80—90-х pp., — зокрема література натуралізму, який Гамсун сприймав в основному у зв'язку з руссоїстськими мотивами, зі сприйняттям людини як частини природи.

У статті «Психологічна література» Гамсун виклав свою позицію детальніше: «Автор не є частиною загального, яким би він повинен бути, якщо б він міг бути об'єктивним, автор — неповторна індивідуальність, суб'єкт, котрий дивиться тільки своїми очима, суб'єкт, який відчуває тільки власним серцем, — і найбільші письменники Землі не були б великими, якби створювали об'єктивну поезію, але вони якраз писали прекрасно, пристрасно, по-своєму. Я хочу створювати своїх людей, як я відчуваю їх, а не як передбачає позитивізм; я хочу змушувати мого героя сміятися тоді, коли освічені люди гадають, що він повинен плакати».

У підсумку в Гамсуна виявляються дві сфери існування людини: міська цивілізація, яка занапащає її, і природа — основна умова життя кожної справжньої особистості. Нова концепція особистості, відображена у статтях, була вперше втілена в романі «Голод» («Suit», 1890), який вийшов друком у Данії, де зразу ж привернув особливу увагу. Норвежці поставилися до роману спочатку доволі байдуже, тільки пізніше Г. став національною гордістю країни.

Сам Гамсун називав «Голод» не романом, а серією аналізів. Його означення видається правильнішим, оскільки звичного романного сюжету у творі немає. Гамсун пропонує нам розповідь людини, котра здобула якусь освіту письменника-початківця. Твір частково автобіографічний. Герой, якого автор не називає, опинився у матеріальній скруті: у нього немає грошей на харчування, він не може купити собі новий одяг, йому нічим заплатити за квартиру. Ланцюг принижень злиденного інтелігента — ось зовнішній бік цього твору. Форма твору — зовсім новий тип психологічного дослідження гранично індивідуальної особистості та її миттєвих імпульсів — стає справжнім змістом книги.

На перших сторінках роману Гамсун детально описує дрібниці, які, здається, зовсім не мають значення: чим обклеєна стіна біля дверей, що герой бачить із вікна і т. п. Усі ці деталі передають стан героя, різноманітність вражень, їхню миттєвість, хаотичність думок людини, котра, як поступово стає зрозумілим, систематично голодує. Своєрідна зав'язка роману: героєві вдалося закласти свій жилет, він поїв, але виявив, що разом із жилетом віддав єдиний недогризок олівця, тому йому нічим написати задуману статтю, за котру йому б заплатили 10 крон; він хоче повернутися до лихваря і забрати назад свій олівець, по дорозі зустрічає дівчину, хоче привернути її увагу найнеординарнішим чином і називає її про себе дивним іменем Ілаялі.

Але автор не тільки зображує химерні дії свого героя, а й змушує його аналізувати своє становище та свої вчинки. При цьому постійно звертає увагу читача на те, що це дії людини, котра постійно голодує. Дійсно, створюється враження, що автор передає «скарги кісток ніг» свого героя.

У «Голоді» поєднуються, здавалось би, зовсім непоєднувані речі: творче натхнення та буденні турботи про те, скільки можна отримати за свій черговий шедевр, мрії про зустріч із Ілаялі та роздуми про те, як від голоду починає випадати волосся. Г. пильно стежить за своїм героєм і зазначає, як змінюється його сприйняття світу, як прогресує його нервозність під впливом голоду, руйнуються уявлення про чесність. Новий етап пов'язаний із тим, що голодний герой позбувся притулку, він ночує просто неба — в лісі або в парку, якщо його не проганяє поліцейський. Муки голоду спотворюють свідомість героя, безглузді реакції та вчинки досягають апогею тоді, коли у напівзабутті від голоду він кусає власний палець, щоби хоч щось відчути в роті. Смак крові повертає йому свідомість. Людина, яка вкрала чужі гроші, вигнана із квартири за несплату, замучена постійними приниженнями, герой, хоча він уже не хлопчина, наймається на корабель юнгою і відпливає в Англію. Роман «Голод» зробив Гамсуна одним із перших письменників не тільки Норвегії, а й Європи. Гамсун знайшов свого героя — це напівінтелігент, котрий пориває з цивілізацією, що руйнує особистість. Створений автором персонаж, дещо змінюючись, з'являтиметься тепер у всіх його творах.

Найскладнішим із них став Нагель в «Містеріях» («Mysterier», 1892). Якщо героя «Голоду» можна було б звинуватити у дивакуватості, що часто спричинена граничним виснаженням, то Нагель дивний за своєю природою. Людина добра, котра тонко відчуває, здатна на сильне кохання (а здатність любити стає обов'язковою властивістю героя Гамсуна, як і у романтиків), вона безмірно страждає від міщанської обмеженості інтересів, грубості, обману та пліток, що панують у маленькому містечку, куди її закидає доля. Скалічений брехливим суспільством, Нагель сам живе ніби подвійним життям: одне, справжнє, — глибоко приховане, не зовсім зрозуміле йому самому, а друге, зовнішнє, постійно дивує навколишніх людей. Ще дивнішим він видається через те, що сам іноді поширює про себе небилиці. Хрестоматійною стала історія про те, як Нагель приїхав у містечко із футляром від скрипки, в якому, за його власними словами, тримає брудну білизну. Все містечко дивується з цієї химери. При цьому він неодноразово повторює, що грати на скрипці не вміє. Але якось йому до рук потрапляє чужа скрипка. Він настроює її, і всі присутні зачаровані його виконанням. Потім він сам руйнує зачарування, стверджуючи, що фальшивив, грав нечітко і т. п.

 Автор уводить в роман політичні дискусії, де перепадає К. Марксу та всім соціалістам, суперечки про літературу, в яких Нагель показує себе прихильником Г. де Мопассана й А. Мюссе, особливо поціновує, як і сам Гамсун, Б. Бйорнсона, але нападає, знову як автор, на Г. Ібсена, котрий начебто «не може відрізнити дешевого резонерства від справжньої думки». Деякі літературознавці стверджують, що Нагель втілив у собі риси улюбленого Г. шведського письменника А. Стріндберга. Міркування Нагеля про літературу та письменників сам Гамсун повторить ще не раз і особливо — в нарисах «У казковій країні». Лише кохання до юної Дагні могло б ощасливити Нагеля, але, заручена з іншим, дівчина вагається, і кохання героя спричинює нові страждання, які, як завжди у нього, проявляються навдивовижу химерно. Із міста, де всі для нього чужі, він рветься в ліс, до моря, але відчуття абсурдності життя посилюється, доводячи Нагеля до самогубства. Це зайва у світі людина, оскільки її душевна організація тонша та складніша, ніж в інших.

Ірраціональність, притаманна «Містеріям» і «Голоду», не менш помітна в романі «Пан» («Pan», 1894), де лейтенант Ґлан постає як найбільш характерний персонаж раннього Гамсуна. Він відчуває себе сином лісу, може відчути настрій сірого каміння поблизу свого житла, підводний камінь у морі в нього на очах оживає і пирхає. наче напівбог. Ґлану видається, що в лісі він бачить самого бога природи Пана, котрий близький йому, оскільки Ґлан поєднує своє життя з ритмом життя природи. Він і кохає як син природи, віддаючись своєму почуттю безмежно і не роздумуючи. Гамсун помістив героя у реальний світ, де природності немає місця, і тому його кохання до Едварди — жінки, по-гамсунівськи зламаної цивілізацією, егоїстичної, двоїстої, марнославної, котра прагне панувати і водночас бути щасливою, переростає у ряд випробувань і принижень, яких він не позбувається до кінця свого життя, хоча намагається самому собі довести, що забув Едварду. Кохання героїв Гамсуна не можна назвати світлим почуттям. Воно завжди поєднується зі стражданням, внутрішнім самокатуванням і бажанням мучити коханого. Це пристрасть-поєдинок, і в цьому прослідковується концепція А. Стріндберга.

Міщани — «каторжани багатства», за термінологією Гамсуна, — стали героями романів «Редактор Люнґе» («Redaktor Lynge», 1893) і «Новина» («Nyjord», 1893). Втративши природне начало, герої втратили вроджену моральність, здатність глибоко та щиро кохати, кар'єру вони ладні робити будь-якою ціною. Із цими творами ідейно пов'язана і драматична трилогія про Івара Карено («Біля брами царства» -— «Ved rikets port», 1895; «Гра життя» — «Livets spill», 1896: «Вечірня зоря» — «Aftenrode», 1898), де впродовж кількох десятиліть, у міру того як герой старіє, виявляється його духовна та моральна нікчемність. Карено виявляється не бунтівником, яким він хотів здаватися замолоду, а боягузливим та слабкодухим героєм компромісу, готовим пристати до того, хто йому більше платить. На думку Гамсуна, це шлях більшості тогочасних юнаків, котрих лише фізична активність ранньої молодості робить схожими на бунтівників. Символіка трилогії посилює авторську критику, поглиблює проблематику.

Наприкінці 90-х pp. у творчості Гамсуна, котрий уже здобув світову славу, відбулися зміни. Бунт проти суспільства поступився місцем роздумам про його суть і, перш за все, про складність людської особистості та її життєвих шляхів. Так з'явився роман «Вікторія» («Victoria», 1898) — трагічна і водночас поетична історія кохання спочатку бідного хлопчика, а потім талановитого письменника до дочки власника маєтку, котра змогла вивищитися над соціальними забобонами, але котрій не вдалося захистити своє кохання.

Сумними роздумами переповнені романи «Під осінніми зорями» («Under hoststaejmen», 1906) і «Мандрівник грає під сурдинку» («En vandrer spiller med sordin», 1909). Старіючий письменник, схожий на героя «Вікторії», покидає непривітне місто і йде восени до природи, до людей праці. Назва твору символічна: мається на увазі осінь життя, а її звуки та думки тихіші, ніж у часи юності.

Драматична поема «Чепець Венд» («Munken Vendt», іноді — «Мункен Венд»: «ченець» норвезькою мовою «munken», 1902) — один із найпоетичніших і найтрагічніших творів Гамсуна. У ньому письменник оспівав красу та трагічність кохання-страждання, кохання-жорстокості. Гамсун увів образ ченця Венда, котрий уособлює єдність людини з природою, котрий відчуває у собі вовчу кров. «Завив у мені мій вовк», — не раз скаже він. Його кохання до служниці Ізеліни Бліс зостанеться на все життя. Це кохання вміщує в собі не тільки готовність вчинити злочин заради того, щоб у коханої були теплі черевики, а й помсту їй, котра стала дружиною нікчеми. Не менш страшне й кохання Ізеліни, котра не може вибачити вже немолодому Вендові його ворожості до неї.

У 1898 р. Гамсун побував у Фінляндії, Росії, Персії та Туреччині, в результаті чого з'явилися його нариси-спогади. Кавказькими враженнями навіяна його неоромантична драма «Цариця Тамар» («Dronning Tamara», 1903), де на фоні екзотичної природи і пишних килимів та одягу Сходу розігрується любовна драма цариці Тамар і її чоловіка Георгія. До драми Г. звернеться те раз, хоча й не любив цього жанру через однозначність характерів. «У життя в лабетах» («Livet ivold», 1910) — найсценічніший з-поміж його творів зі значним мелодраматичним елементом. Повсякденність тільки посилює відчуття близької загибелі, розгубленість героїв, котрі усвідомлюють, що «плетуться до ешафоту».

Романи «Діти століття» («Born an tiden», 1913) і «Містечко Сеґельфос» («Segelfoss By», 1915), як і більш ранні «Беноні» («Вепопі», 1908) і «Троянда» («Rosa», 1908), відтворюють буденне життя з його стражданнями, розпадом патріархальних зв'язків, з усе більшим тиском нових відносин. Події Першої світової війни приголомшили письменника своєю абсурдною жорстокістю. У результаті з'явився роман «Соки землі» («Markens grade», 1917), де він знову звернувся до свого улюбленого героя — людини, пов'язаної з природою, з працею на землі. Тільки тепер це не інтелігент, а звичайний селянин. Руйнуванням війни Гамсун протиставляє творення, торжеству смерті — перемогу життя. Проте і в цьому романі, за який він отримав Нобелівську премію (1920), звучить думка про те, що відхід від природного життя таїть у собі моральну загибель.

Повоєнний світ навіює Гамсуну все більший скептицизм, він усе частіше пише про міських жителів, життя котрих завжди викликало в нього, у кращому випадку, сумнів. Дріб'язковість інтересів, які зводяться до пліток біля колодязя, стала змістом роману «Жінки біля колодязя» («Konerne vedvandposten», 1920). Розгубленість людини в нових, незрозумілих навіть самому авторові умовах після світової війни проявилася в «Останній главі» («Siste kapitel», 1923), де Гамсун повернувся до своєї звичної теми бродяг і бродяжництва, стверджуючи, що «всі ми — бродяги на землі», і змалювавши безпритульність людини, приреченість сучасного суспільства, відірваного від «соків землі». У цьому творі Гамсун в символічній формі — в умовах санаторію «Торахус» — звів найрізноманітніших людей. Уся розповідь, виписана у притаманній Г. тонкій сатиричній манері, пронизана приреченістю.

Останній роман Гамсуна «Коло замикається» («Ringen sluttet», 1936) має ще похмуріший характер: автор не вірить більше у прогрес, а його герой, втративши уявлення про моральність, остаточно деградує. Останній твір Гамсуна — нариси «На зарослих стежках» («Pa gjengrodde stier», 1949). Трагізм книги накопичувався впродовж попередніх десятиліть. Гамсун мріяв про відновлення колишньої величі скандинавів. Саме це й спричинило те, що він повірив у демагогічні виступи одного зі своїх сучасників і пов'язав себе з ідеологією фашизму. У промовах А. Гітлера він угледів надію на вивищення нордичних рас, і норвежців зокрема. Коли фашистська армія окупувала Норвегію, він закликав підтримувати покірний окупантам уряд. Проте вже у 1943 р. Гамсун зрозумів, що він помилявся. Після перемоги над фашизмом норвежці судили того, хто раніше був їхньою національною гордістю. У книжці «На зарослих стежках» Гамсун, розмірковує над своїми трагічними помилками. Він не міг до кінця визнати свою провину перед народом, оскільки мріяв із допомогою німців відродити його колишню славу. Він ніколи не любив визнавати свої помилки і просити за них вибачення.

Помер Гамсун у своєму маєтку Норнхольм, який купив у 1918 р. й особливо любив. У Норвегії його повоєнні видання почали з'являтися лише з 1962 р.: Гамсуна пробачили як письменника, але не як громадського діяча.

Українською мовою окремі твори Гамсуна переклали О. Жолоб, М. Катренко, М. Зеров, Ф. Федорців, В. Гладка і К. Корякіна.

Анатоль Франс (1844-1924)

    Анатоль Франс (FRANCE) - видатний французький письменник-сатирик, історик і філософ, у чиїх добутках яскраво відбилося життя Франції рубежу XIX-XX вв. Син паризького букініста. Справжнє його прізвище - Тибо (Франс - літературний псевдонім). Дитячі роки, проведені в крамниці батька, заставленої книжковими полками, наклали відбиток на всю нього подальшу долю

У юнацькі роки, навчаючись у коледжі, увлеченно читав добутку древніх авторів. Згодом Франс придбав солідну історичну й філологічну ерудицію, він по праву може називатися одним з культурнейших письменників Франції.

Свій шлях у літературі почав як поет, що примикав до парнасцам, але незабаром зрозумів, що справжнє його покликання - художня проза. Першими добутками, що принесли Анатолю Франсу славу як прозаїкові, були романи "Злочин Сильвестра Боннара" (1881) і "Таїс" (1890).

Для творчої манери Франса, що чітко проступила вже в перших його романах, характерні скепсис і тонка іронія, досить близька до іронії Вольтера й Рабле - чиїм традиціям він і прагнув випливати. Крім того, на його погляди вплинула концепція французького філософа й історика ернста Ренана, що думав, що зміна однієї історичної епохи інший анітрошки не наближала й не наблизить людство на щастя й до пізнання істини. Франс на початку своєї творчості цю точку зору багато в чому розділяв: потрібно, на його думку, не піддаватися патетиці, потрібно вміти бачити в будь-якому суспільному явищі або історичній події його зворотний бік, що, нерідко є комічною. Такими були вихідні позиції молодого Франса.

Широку популярність придбали філософські повісті Франса "Харчевня королеви Педдок" і "Життєві погляди абата Жерома Куаньяра" (обидві книги вийшли в 1893 р.). Ці добутки підкреслено антиклерикальні, що їдко висміюють марновірства й обскурантизм

Проблемам рідної країни присвячений роман "Сучасна історія" (1901); перу Анатоля Франса належить і інше, не менш блискучий сатиричний добуток - "Острів пінгвінів", де іронічно переосмислюється вся історія Франції, починаючи з найдавніших часів

Украй складним було відношення письменника до революції. Зокрема, він думав, що якими би високими ідеалами не керувалися її натхненники, практичне здійснення найчастіше розходиться із цими ідеалами. Нічим і ніколи, по глибокому переконанню Франса, не може бути, зокрема, виправданий масової терор. Ця думка чітко проступає в ряді його романів і новел, зокрема, у такому значному добутку, як "Боги жадають" (1912).

Франсу властиві екскурси в античну міфологію, його художні тропи й метафори також нерідко сходять до античних зразків. Його улюблений герой - учений або мислитель, що вміє глибоко проникати в саму сутність подій, що відбуваються, будь це античність, середньовіччя або наші дні. Такий, зокрема, Никий ("Таїс"), Сильвестр Боннар ("Злочин Сильвестра Боннара") або ж професор Бержере ("Сучасна історія").

 Герман Гессе (1877-1962)

Герман Гессе, нобелівський лауреат 1946 року, - один з найбільш читаних авторів XX століття. Всі свою творчість він називав «тривалої спробою розповісти історію свого духовного розвитку», «біографією душі». Одна з основних тем творчості письменника - доля художника у ворожому йому суспільстві, місце справжнього мистецтва у світі.

Гессе (2.07.1877-9.08.1962) був другою дитиною в сім'ї німецького священика-місіонера. Дитинство він провів у суспільстві трьох рідних сестер і двох двоюрідних братів. Релігійне виховання і спадковість глибоко вплинули на формування світогляду Гессе. І тим не менше він не пішов по теологічної стезі. Після втечі з духовної семінарії в Маулбронне (1892), неодноразових нервових криз, спроби самогубства і перебування в лікарнях він короткий час працював механіком, а потім торгував книгами. У 1899 році Гессе випустив свій перший - ніким не помічений - збірка віршів «Романтичні пісні» і написав багато рецензій.

У кінці свого першого базельського року він опублікував «Решта листи і вірші Германа Лаушера» - твір у дусі сповіді. Це був перший випадок, коли Гессе говорив від імені вигаданого видавця - прийом, який він надалі активно використовував і розвивав. У своєму неоромантичного романі виховання «Петер Каменцінд» (1904) Гессе вивів типаж своїх майбутніх книг - шукає аутсайдера. Це історія духовного формування юнаки з швейцарської села, який, захопившись романтичними мріями, вирушає у мандри, але не знаходить втілення своїх ідеалів.

Розчарувавшись у великому світі, він повертається в рідне село до простого життя і природі. Пройшовши через гіркі і трагічні розчарування, Петер приходить до затвердження природності і людяності як неминущі життєвих цінностей.

У той же рік - рік свого першого професійного успіху - Гессе, тепер цілком присвятив себе літературній творчості, одружився на швейцарці Марії Бернуллі. Молода сім'я переїхала в Гайнхофен, віддалене містечко на Бодензеє. По-слідував період виявився дуже плідним. В основному Гессе писав повісті та оповідання з елементом автобіографізм. Так, роман «Під колесами» (1906) багато в чому грунтується на матеріалі шкільних років Гессе: чутливий і тонкий школяр гине від зіткнення зі світом і відсталої педагогікою.

Під час першої світової війни, яку Гессе охарактеризував як «криваву нісенітницю», він працював у німецькій службі у справах військовополонених. Письменник пережив важку кризу, який за часом збігся з розставанням з психічно хворою дружиною (розлучення в 1918 році). Після тривалого курсу терапії Гессе в 1917 році завершив роман «Деміан», що вийшов під псевдонімом «Еміль Синклер», - документ самоаналізу і подальшого внутрішнього звільнення письменника. У 1918 році була написана повість «Останнє літо Клінгзора». У 1920 році вийшла «Сиддхартха. Індійська поема », в центрі якої стоять основоположні питання релігії і визнання необхідності гуманізму і любові. У 1924 році Гессе став громадянином Швейцарії. Після одруження на швейцарській співачці Рут Венгер (1924; розлучення в 1927 році) і курсу психотерапії вийшов у світ роман «Степовий вовк» (1927), що став свого роду бестселером.

Це одне з перших творів, які відкривають собою лінію так званих інтелектуальних романів про життя людського духу, без яких не можна уявити собі німецькомовну літературу XX ст. («Доктор Фаустус» Т. Манна. «Смерть Вергілія» Г. Брох, проза М. Фріша). Книга багато в чому автобіографічна. Однак вважати героя роману. Гаррі Галлера, двійником Гессе було б помилкою. Галлер, Степовий вовк, як він сам себе називає, бентежний, зневірений художник, змучений самотністю в навколишньому світі, не знаходить із ним спільної мови. Дія роману охоплює близько трьох тижнів життя Галлера. Деякий час Степовий вовк живе в невеликому місті, а потім зникає, залишивши «Записки», які й становлять більшу частину роману. З «Записок» викристалізовується образ талановитої людини, яка здатна знайти своє місце у світі, людини, що живе думкою про самогубство, для якої кожен день стає мукою.

У 1929 році Гессе домігся найгучнішого визнання у публіки повістю «Нарцис і Златоцвіт». Предметом розповіді стала полярність духовної та світської життя, що було темою, типової для того часу. У 1931 році Гессе втретє одружився - цього разу на Нінон Долбін, австріячке, історика мистецтва за професією - і переїхав до Монтаньоле (кантон Тессін).

У тому ж році Гессе почав роботу над романом «Гра в бісер» (опублікований у 1943 році), який як би підсумував всі його творчість і підняв на небувалу висоту питання про гармонію духовної та світської життя.

У цьому романі Гессе намагається вирішити завжди турбувало його проблему - як поєднати існування мистецтва з існуванням нелюдської цивілізації, як врятувати від згубного впливу так званої масової культури високий світ художньої творчості.

Історія фантастичної країни Касталії і життєпис Йозефа Кнехта - «магістра ігри» - нібито, написані істориком-касталийцев, що живе в невизначеному майбутньому. Країна Касталія заснована обраними високоосвіченими людьми, які бачать свою мету у збереженні духовних цінностей людства. Вони цураються життєвий практицизм, вони насолоджуються чистою наукою, високим мистецтвом, складною і мудрою грою в бісер, грою «з усіма смисловими цінностями нашої епохи».

Реальний вигляд цієї гри залишається туманним. Життя Кнехта - «магістра ігри» - це історія його сходження до касталийский висот і відходу його з Касталії. Кнехт починає розуміти всю небезпеку відчуженості касталийцев від життя інших людей. «Я жадаю дійсність», - говорить він. Письменник приходить до висновку, що спроба поставити мистецтво поза суспільством перетворює мистецтво в безцільно, безпредметну гру. Символіка роману, безліч імен і термінів з різних галузей культури вимагають від читача великої ерудиції для розуміння всієї глибини змісту книги Гессе.

У 1946 році Гессе присудили Нобелівську премію за внесок у світову літературу. У тому ж році він був удостоєний премії Гете. У 1955 році йому вручили Премію миру, засновану німецькими книгопродавцями, а через рік група ентузіастів заснувала іменну премію Германа Гессе.

Гессе помер у віці 85 років в 1962 році в Монтаньоле.

 ТОМАС СТЕРНЗ ЕЛІОТ (1888-1965)

    ЕЛІОТ, Томас Стернз (Eliot, Thomas Stearns - 26.09.1888, Сент-Луїс, штат Міссурі — 04.01.1965, Лондон) — англо-американський поет, лауреат Нобелівської премії 1948 р.

Головні проблеми творчості Еліота — трагізм людського існування, духовна криза в умовах антигуманної сучасної цивілізації. Модернізм Еліота визначався його позицією, яка ґрунтувалася на розчаруванні в суспільному прогресі, у моральному потенціалі людства. Поет створив образ «безплідної землі», писав про відчуження людини у здеградованому світі. Глибокий песимізм та іронія, що переростає в сатиру, взаємодіють у його творчості. Прогнозуючи ймовірну загибель європейської культури, Еліот знаходив духовне опертя у християнській релігії та вірі, які можуть стати на заваді відчаю та бездуховності.

Еліот народився у заможній і респектабельній сім'ї, його дитинство та юність минули в США. Майбутнього письменника виховували у пуританському дусі, відтак він здобув досвід суворої самодисципліни і стриманості. Еліот закінчив школу в Сент-Луїсі, у 1906 р. вступив у Гарвардський університет. Захоплення романтичною поезією Дж. Н. Г. Байрона, П. Б. Шеллі та Дж. Кітса, віршами Д. ґ. Россетті та А. Ч. Свінберна, яких він наслідував у своїх юнацьких поетичних опусах, змінилося інтересом до середньовічної літератури. Знайомство з «Божественною комедією» Данте стало однією з найважливіших подій у житті Еліота (1910). У Гарварді Еліот відвідував лекції літературознавця І. Беббіта, котрий справив на нього великий і, значною мірою, вирішальний вплив. Беббіт розвивав ідеї школи «нового гуманізму», заперечував сучасну цивілізацію у будь-яких її формах та виявах (демократія, індустріалізм, романтизм); саме він посіяв у душі Еліота зерно сумніву в цінності романтичної традиції, протиставивши їй класицизм. У студентські роки Еліот, слухаючи курс І. Беббіта про французьку літературну критику, звернувся до книги А. Саймонса «Символізм у літературі», що відкрила перед ним поетичний світ А. Рембо, П. Вердена і Жуля Лафорга, вірші котрого, як згодом зізнавався Еліот, справили на нього особливо сильне враження.

У період 1910-1912 pp. були створені і в 1915 р. опубліковані відомі вірші Еліота «Пісня кохання Дж. Альфреда Пруфрока» («The Love Song of J. Alfred Prufrock»), «Портрет дами» («Portrait of A Lady»), «Прелюди» («Preludes»), «Рапсодія вітряної ночі» («Rhapsody on a Wind Night»).

У 1914 p. Еліот залишив США. Протягом деякого часу він відвідував лекції у Німеччині, потім у Сорбонні (Франція). У 1915 p. E. прибув у Англію і вступив у Мертон-коледж в Оксфорді, а згодом оселився у Лондоні. Відтак назавжди залишився у Британії. Викладав, виступав як літературний критик і рецензент, брав участь у виданні часопису «Егоїст» («The Egoist»), а з 1922 по 1939 р. видавав журнал «Крайтеріон» («The Criterion»). Еліот сприяв літературному становленню молодих поетичних талантів; надавав консультації деяким видавництвам. У 1915 р. він одружився з Вів'єн Хейвуд, але цей шлюб виявився невдалим. З 1930 р. подружжя розпалося. У 1947 р. Вів'єн померла, а у 1957 p. Еліот одружився вдруге — його обраницею стала Валері Флетчер.

Рання творчість Еліота розвивалася під впливом естетичної програми неокласицизму та імажизму. Засновником цих течій в Англії був філософ та поет Т.Е. Г'юм, котрий виступив проти романтичного мистецтва. Поети-імажисти, що гуртувалися навколо журналу «Егоїст», — Р. Олдингтон, X. Дулітл, американець Е. Паунд були прибічниками строгого, точного, образного стилю і цілісного ритмічного малюнку вірша. Вони захоплювалися французькою, давньою італійською, китайською і японською поезією. Ідеал строгої системи неокласицизму особливо приваблював Еліота. Він негативно ставився до мистецтва Ренесансу, вважаючи, що воно створило підґрунтя для індивідуалізму. Взірцем поезії для Е. стали англійські «метафізичні поети» XVII ст., і передусім Дж. Донн. У своїх есе «Ендрю Марвелл» (1921) та «Метафізичні поети» (1921) Еліот порівнює французьких символістів з «метафізиками», зауважуючи, що у своїх віршах вони (Е. має на увазі П. Лафорга і Корб'єра) «ближчі до школи Донна, аніж будь-який сучасний англійський поет». Еліот вважає, що й класичні поети (Ж. Расін) володіли здатністю чуттєвого вираження думки, яка так імпонувала йому у «метафізиків». Таким чином, Еліот виокремлює три особливо близькі йому поетичні традиції: метафізичну, класичну і символічну.

Поет помер в 1965 р., у віці 76 років, и бил похований в Іст-Кокер, селі в Сомерсеті, звідки в середині XVII ст. його предок Ендрю Еліот вирушив в Америку.

ВІЛЬЯМ ФОЛКНЕР (1897 — 1962) 

ФОЛКНЕР, Вільям Гаррісон (Faulkner, William - 1897, Нью-Олбані, шт. Міссісіпі — 06.07.1962, Оксфорд, шт. Міссісіпі) — американський письменник, лауреат Нобелівської премії

Народився на Півдні Америки у штаті Міссісіпі, з яким була пов'язана історія його сім'ї. Більшу частину свого життя провів саме тут, у містечку Оксфорд. Історія та легенди американського Півдня та перекази його власної родини стали матеріалом найвідоміших творів Фолкнера. Однією із родинних легенд було життя прадіда Фолкнера, на честь якого майбутнього письменника назвали Вільямом. Полковник Фолкнер побудував залізницю від міста Ріплі, під часи війни Півночі та Півдня створив і очолив кавалерійський полк, написав роман «Біла троянда Мемфіса», загальний тираж якого сягнув 160 тис. примірників; виконував адвокатські функції у Ріплі й, утверджуючись на Півдні, у різний час при самозахисті убив трьох людей. Суд щоразу виправдовував його. Проте, врешті-решт, полковника Фолкнера застрелив його політичний суперник. Майбутній письменник народився через вісім років після смерті прадіда, коли багато людей все ще пам'ятали його. У місті навіть була встановлена його статуя. Фолкнеру подобалася прадідова легендарність, і він писав про це так: «Його знала сила-силенна людей, але немає і двох осіб, які б однаково згадували про нього чи на один копил описували».

Батько письменника, Маррі Фолкнер, був інспектором в університеті Міссісіпі. Він не мав ані темпераменту, ані хватки легендарного полковника Фолкнера і був радше невдахою. У його сім'ї росли четверо синів, серед яких найстаршим був Вільям. Про хлопчиків піклувалася чорношкіра нянька Кароліна Барр, яка до 16 років перебувала у рабстві, і вона розказувала чимало історій про життя чорних невільників і про війну Півночі та Півдня. Хлопці лазили на дерева за пташиними гніздами, любили походи до лісу, який починався одразу ж за їхнім будинком, робили досліди з хімії та фотографії. Вільям любив читати і малювати. Він став чудовим рисувальником, успадкувавши художні здібності від матері. Коло його лектури визначала бібліотека прадіда, смак якого «зводився до найпростішої прямолінійної романтики, на кшталт Скотта і Дюма». Сильне враження на хлопчика справив перекладений роман Г. Сенкевича «Пан Володиєвський». У 16 років Фолкнер відкрив для себе А. Ч. Свінберна, а згодом П. Б. Шеллі, Дж. Кітса, С. Т. Колріджа. У Фолкнера змалечку проявився талант оповідача. Він умів говорити так захопливо, що міг змусити свого приятеля Френка Макелроя виконувати свою домашню роботу — приносити з повітки відро з вугіллям — за власні оповідки. З 9 років Фолкнер їздив на доросле полювання. Свої дитячі враження від мисливства передав у повісті «Ведмідь». У школі за два роки Фолкнер закінчив чотири класи. Любив грати у футбол та бейсбол, а от боротися не любив. У 12 років Фолкнер випускав рукописну газету. На запитання вчителя про плани на майбутнє завжди відповідав, що хоче стати письменником, як його прадід. Любив коней, пропадав у конюшнях, які утримував батько. На заощаджені гроші купив собі поні, який виявився необ'їждженим, і зумів приборкати його. Надавав великого значення самоосвіті і, зрештою, у десятому класі покинув школу.

У 17 років Фолкнер познайомився з 21-річним випускником університету Ф. Стоуном, котрий став його другом на все життя. За порадою товариша Фолкнер перечитав О. де Бальзака, В. М. Теккерея, Г. Філдінґа, Д. Дефо, Ч. Діккенса, Дж. Конрада, Ш. Андерсона, Т. Драйзера, М. Гоголя, Ф. Достоєвського, А. Чехова, вірші П. Верлена, Ш. Бодлера, С. Малларме, Р. Фроста, Т. Еліота. Відтак на запитання про те, як навчитися писати, Фолкнер завжди радив читати якомога більше і думати над тим, як це зроблено. Не любив книг із філософії й естетики. Стоун згадував, що під час прогулянок околицями Оксфорда, окрім розмов про прочитане, вони вигадували персонажів, водночас смішних і страшних, які нагадували поширених у ті часи дрібних здирників та авантюристів.

У дитинстві на Фолкнера справила велике враження демонстрація польоту на повітряній кулі. Він узявся конструювати планер, який, проте, розвалився під час випробування. У Європі тривала війна. Фолкнер зачитувався повідомленнями про подвиги пілотів, на рахунку яких було 38, 40, 72 збитих літаків. У 1918 р. було оголошено про набір у канадське авіаційне училище, і Фолкнер подався вчитися на авіатора.

У 1919 р. Фолкнер вступив в університет Міссісіпі, обравши для вивчення французьку та іспанську мови й англійську літературу. Вірив лише у самоосвіту, сумлінним студентом не був. Змінив низку випадкових посад (був університетським поштмейстером, працював у книгарні). Із задоволенням виконував обов'язки наставника скаутів. Чимало часу присвячував походам з дітьми, вигадував для них ігри, що розвивали сміливість, спритність, кмітливість. Увечері біля багаття розповідав своїм юним слухачам різноманітні історії. На цьому трималася дисципліна: якщо її порушували, розповідей не було.

У 1925 р. Фолкнер зумів опублікувати збірку віршів «Мармуровий фавн» («The Marble Faun»), на якій позначився сильний вплив французьких символістів, але водночас поезія Фолкнера вирізнялася тонкою музичністю, відчуттям кольору і ритму. Мармуровий фавн серед прекрасного саду, де все живе — квітнуть троянди, виграють мерехтливими бризками фонтани, шумлять дерева, уособлював двоїсту природу створіння, яке усвідомлює свою вічність і минущий характер всього, що її оточує, але при цьому не здатне отримати чуттєву насолоду, пізнати принадливість навколишнього життя. Цей образ був метафорою життя митця: його прагнення бути разом з людьми, жити їхнім життям і бути схожим на них і, водночас, усвідомлення неможливості такого поєднання і навіть свідомого відсторонення і протиставлення себе їм.

Того ж таки року Фолкнер вирушив у Новий Орлеан і познайомився там із Шервудом Андерсоном, який тоді працював журналістом і відіграв важливу роль у становленні молодого письменника. Щоб допомогти Фолкнеру, Андерсон вдався до гри: пишучи листи від імені вигаданих персонажів, він керував роботою літератора-початківця, всіляко підтримуючи його наміри взятися за роман. Перший роман Фолкнера «Солдатська винагорода» («Soldiers Pay», 1926) розповідав про юнацький псевдоромантизм та уроки Першої світової війни. Проте у 1926 р. ця тема була вже не новою.

У 1927 р. з'явився наступний роман — «Москіти» («Mosquitoes»), у якому вперше дія відбувається у містечку Джефферсон — узагальненому образі маленьких містечок американського Півдня. Після «Москітів» з'явилася низка наступних романів, серед яких був і «Сарторіс» («Sartoris», 1929) — перший із серії творів, що описують історію родин Комптонів і Сарторісів. Того самого року Фолкнер написав оповідання, у яких вперше з'явилися Гевін Стівенс — окружний прокурор, людина з підвищеним почуттям справедливості (йому судилося стати перехідним героєм, який об'єднує багато творів Фолкнера у певну цілісність, як це було колись з перехідними героями Бальзака), та Флем Сноупс, торговець швацькими машинками «Ретліф». Долі цих персонажів надзвичайно ретельно будуть простежені у подальших творах Фолкнера. Саме у цей час письменник остаточно знайшов свою тему.

Ш. Андерсон радив Фолкнеру спробувати описати місце, де він народився, і відчути його силу та владу над собою. І, почавши писати про добре відоме, Фолкнер відчув невичерпність знайденої теми. Розмірковуючи про своєрідність американської літератури, Фолкнер стверджував, що вона не могла розвинутися з фольклору, тому що американський фольклор був надто строкатим, він складався з фольклору індіанців, чорного населення і переселенців. Вона також не могла виникнути і на ґрунті американського сленгу, адже він надто відрізнявся в різних куточках країни. Але вона могла виникнути лише на основі таких образів, які були б зрозумілими для кожного, хто читає англійською. І Фолкнер знайшов такі образи, створив їх. У процесі створення художнього твору він приділяв особливу увагу місцевому колориту, стверджуючи, що «Гамлет» та «Ромео і Джульетта» могли бути створені лише в Англії і лише в єлизаветинський період, так само, як «Мадам Боварі» могла бути створена лише в долині Рони, а не деінде. Фолкнер докоряв американським письменникам, які подалися у Європу, вважаючи Америку естетично неспроможною.

Найважчим романом у своїй творчій біографії Фолкнер вважав роман 1929 р. «Шум і лють» («Sound and Fury»), у чотирьох частинах якого свій погляд на події викладають різні люди, а найприкметнішою виявляється точка зору 33-річ-ного душевнохворого Бенджі Комптона. У цьому творі Фолкнер досконало відшліфував філігранну письменницьку техніку у відтворенні чи то похмурих, чи то ліричних настроїв. У романі задовго до Другої світової війни пролунають слова, які згодом будуть усвідомлені як один з її висновків: «Жодна битва не призводить до перемоги. Битв навіть не існує. Поле бою лише розкриває перед людиною прірву її омани і її відчаю, а перемога — це тільки ілюзія, вигадка філософів і тупаків». Назву роману Фолкнер запозичив із шекспірівського «Макбета», де один із персонажів називає життя людини повістю, розказаною божевільним, у якій немає жодного сенсу, а тільки шум і лють.

І в наступних своїх творах Фолкнер викриватиме бездумність, безглуздість життя обивателів. У романі «Коли я конала» («As I Lay Dying», 1930) Анс Бандрен, виконуючи останню волю дружини поховати її у Джефферсоні, витягне її домовину з води, врятує з палаючого будинку і повернеться додому з новою дружиною, але це нікого не здивує. Події цього твору постають перед очима читача з іще різноманітніших, ніж у попередньому романі, точок зору. «Коли я конала» складається з 59 коротких монологів.

Фолкнер став популярним після виходу у світ його роману «Святилище» («Sanctuary», 1931), написаного, щоби привернути увагу видавців. «Фолкнер отримав роботу в Голівуді, де працював сценаристом на студії «Метро Ґоддвін Майєр». У 1932 р. з'явився його роман «Світло у серпні» («Light in August»), а в 1936 р. — «Авессалом, Авессалом...» («Absolom, Absolom...»). Ці твори зміцнили його репутацію найкращого сучасного романіста. У 1939 р. побачив світ роман «Дикі пальми», а в 1940 p. — перший роман трилогії про Сноупсів — «Хутірець» («The Hamlet»). Два інші романи цієї трилогії завершуватимуть творчий шлях Фолкнера: у 1957 р. письменник створив роман «Місто» («The Town»), а в 1959 р. — «Особняк» («The Mansion»). А між ними і першим романом трилогії з'явилися «Осквернитель праху» («Intruder in the Dust», 1948), кілька збірок коротких оповідань, роман «Притча» («A Fable», 1954).

Якщо розглянути творчість Фолкнера у сукупності, то стане зрозуміло, що він часто звертався до одних і тих самих сюжетів та подій. Стане ясним і його ставлення до власної творчості — як до ремесла. Він вважав працю письменника таким самим ремеслом, як і будь-яке інше. І як тесля збирає з окремих деталей меблі, так він невпинно експериментував з композицією своїх творів, складаючи її з уже відомих частин, але щоразу прописуючи їх інакше, прагнучи виявити нові відтінки змісту.

Фолкнер писав про історію та сучасні йому проблеми Півдня Америки, про міжрасові взаємини, про бездушність та бездумність ділків і авантюристів, які не пам'ятають і не вважають за необхідне пам'ятати про славну героїчну минувшину Півдня, що переживає економічну кризу. При цьому Фолкнер наголошував на тому, що він повинен сказати людям правду через любов до своєї батьківщини. На запитання про те, до якої школи він себе відносить, Фолкнер відповідав, підкреслюючи, що завжди намагається говорити правду, що це велика школа гуманістів.

У 1949 р. Фолкнер був визнаний лауреатом Нобелівської премії. У своїй промові під час нагородження він сказав: «Я вірю у те, що людина не зламається, подолає всі перешкоди і переможе. Людина безсмертна... тому що у неї є душа, наділена властивостями співчуття, жертовності, подолання перешкод». Ф. Стоун, якому Фолкнер присвятив свою трилогію, сказав про нього так: «Він більш великий як людина, ніж як письменник. Багато з нас говорять про ввічливість, про честь, про вірність, про вдячність. Білл не говорить про всі ці поняття, він живе ними... Інші люди можуть переслідувати вас і ображати, але це тільки одразу приверне Білла на ваш бік, якщо ви його друг. Якщо ви його друг і юрба вирішила вас розп'яти, Білл сам прийде вам на допомогу. Він понесе ваш хрест на пагорб разом з вами».

Фолкнер створив вигадану місцевість Йокнапатофу, наділивши її всіма рисами улюбленого ним Півдня. Намагаючись пояснити особливості свого стилю — довгі фрази, він говорив, що ніколи не сприймає людину саму по собі, але завжди лише у зв'язку з її минулим, і цей зв'язок з минулим Фолкнера прагнув відтворити у фразі — так само, як і певні зв'язки з майбутнім.

Фолкнер двічі побував у Європі і один раз у Японії. Жив у Парижі, але не прагнув познайомитися з відомими письменниками. Захотів лише подивитися на Дж. Джойса. Мабуть, як і його наставник III. Андерсон, він вважав, що культура — це насолода життям, дозвільність і відчуття неквапливості. Фолкнер був одружений з Естелл Олдхем, яку покохав і з якою пов'язував свої мрії ще в дитинстві. Був змушений пережити її шлюб і одружився з нею лише після того, як Естелл розлучилася з першим чоловіком, будучи матір'ю двох дітей. Таку ж відданість Фолкнер зберіг і щодо інших захоплень своєї юності — літаків, коней і полювання.

У його творах своєрідно поєднуються трагізм і гумор. Один із героїв Фолкнера у відчаї від смерті брата злітає у небо, заздалегідь знаючи, що літак несправний, інший — не знаючи, як керувати літаком і як його посадити на землю, вирушає в політ, щоб тільки вгамувати нестерпне дитинне бажання піднятися в небо. Йокнапатофські пройди крадуть мідні деталі з електростанції, яку самі ж і охороняють і за втрату яких змушені потім заплатити, обманним шляхом продають ледве живих коней, але увечері того самого дня купують їх назад, ставши жертвами ще витонченішого шахрайства.

Перед читачами Фолкнер намагався не запобігати, аби, за його власним висловом, не перетворювати літературу на духовну плювальницю.

Помер письменник 6 липня 1962 р. у лікарні, куди йому довелося лягти, після того як він упав із коня, поховали його на кладовищі в Оксфорді. Його духовним заповітом можуть слугувати рядки із листа до М. Каулі: «У мене одне бажання — зникнути як окремий індивідуум, піти у небуття, не залишити в історії ні слідів, ані сміття, лише видані книги... Нехай підсумок та історія мого життя виразяться в одній фразі моєї епітафії та некролозі; він створював книги». Українською мовою твори Фолкнера перекладали Р. Доценко, М. Пінчевський, В. Корнієнко та ін.

 ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ (1899-1961)

 Ернест Міллер Хемінгуей народився 21 липня 1899 року в Ок-Парке, невеличкому, чистенькому містечку, поруч з Чикаго - найбільшим торгово-промисловим центром Середнього Заходу. Майбутній письменник ріс у культурній, забезпеченій родині, і батьки, кожен по-своєму, намагалися спрямувати його інтереси. Батько - лікар за професією й етнограф-аматор за уподобаннями - захоплювався полюванням, брав з собою в ліси Ерні, водив його в індіанські селища, намагався привчити сина спостерігати природу, звірів, птахів, придивлятися до незвичайного життя індіанців. Мати - аматорка музики й живопису, яка навчалася співу й дебютувала у нью-йоркській філармонії, тут, у своєму містечку, змушена була задовольнятися викладанням музики, співом у церковному хорі, а сина прагнула навчити грі на віолончелі. Музиканта з Ерні не вийшло, але любов до гарної музики та картин залишилася у Хемінгуея на все життя.

Батько - супутник його дитинства й отроцтва. Але після того як йому виповнилося п'ятнадцять років, Ернест не мав нічого спільного з батьком (проблема "батьків і дітей"). Пізніше батько виникає лише у примарних спогадах і снах, а супутник його змужнілості, приклад завзятої і мужньої денної праці - це дід, учасник Громадянської війни 1861 - 1865 років.

Ок-Паркська середня школа, де Хемінгуей отримав середню освіту, славилася високим рівнем загальноосвітньої підготовки. Майбутній письменник із вдячністю згадував своїх викладачів рідної мови та літератури, а шкільна газета "Трапеція" і шкільний журнал "Скрижаль" дали йому можливість спробувати свої сили в літературі (він пише фейлетони та короткі оповідання). За що б не брався Ерні, він в усьому намагався бути першим. Був капітаном і тренером різних спортивних команд, отримував призи з плавання і стрільби, був редактором "Трапеції". Є думка, що все це були спроби Хема (як його звали близькі друзі) і довести собі та навколишньому світу, що він не дівчинка. Річ у тім, що батьки письменника дуже хотіли мати доньку і до семи років вдягали Ерні в дівчачу сукню. На все життя ці спогади дитинства стали ахіллесовою п'ятою Хемінгуея, комплексом неповноцінності, який він переборював весь час, займаючись тільки "мужніми" справами: спортом, полюванням, коридою, військовою журналістикою.

У шкільні роки Хемінгуей багато читав. Пізніше, вже після "Фієсти", він стверджував, що писати навчився, читаючи Біблію. З традиційного шкільного читання Хемінгуея не зачепили ні вірші Теніссона і Лонгфелло, ні романи Скотта, Купера, Гюго, Діккенса. Зате Шекспір і Марк Твен залишилися уподобанням на все життя.

Після закінчення школи юнак якийсь час працює у невеличкій газеті. Коли Хемінгуею виповнилось дев'ятнадцять років, він їде до Європи, щоб добровольцем взяти участь у Першій світовій війні, яка стала для нього першим життєвим університетом. Воює він у складі транспортного корпусу, в одному з санітарних загонів, що його США направили в італійську армію.

У ніч на 9 липня Хемінгуей, потрапивши під мінометний вогонь, був важко поранений. При огляді відразу на місці в Хемінгуея витягли двадцять вісім осколків, а всього нарахували їх двісті тридцять сім. Хемінгуея евакуювали до Мілана, де він пролежав кілька місяців і переніс кілька серйозних операцій коліна. Вийшовши з госпіталю, Хемінгуей був нагороджений італійським військовим хрестом і срібною медаллю за доблесть - другою за значенням військовою нагородою.

У 1919 році Хемінгуей повертається додому до Сполучених Штатів в ореолі героя, одним з перших поранених, одним з перших нагороджених.

Якщо життєва біографія Хемінгуея почалася, власне кажучи, в окопах на річці Пьяве, то його літературна біографія бере свої витоки в Парижі 20-х років, де він оселяється після війни. Париж у ті часи був Меккою модернізму. Письменники, поети, художники з усіх усюд з'їжджалися сюди, щоб зануритися в цю атмосферу, де руйнувались колишні цінності і створювалися нові, породжені XX століттям. У цей нуртуючий вир і занурився молодий журналіст, який твердо вирішив стати письменником.

У Парижі Хемінгуей познайомився з такими знаковими постатями модерністської літератури, як Джеймс Джойс, Гертруда Стайн. Вони були кумирами, непорушними авторитетами для молодих літераторів. Хемінгуей прислухався до Гертруди Стайн, уважно вивчав досвід Джойса. Прислухався, вивчав, але у своїй творчості шукав власний шлях.

У пошуках цього власного шляху Хемінгуею допомогла велика російська реалістична література. Він відкрив, за його словами, інший, чудесний світ, що дарували російські письменники. "Проникнути в саму суть явищ, зрозуміти послідовність фактів і дій, що викликають ті чи інші почуття, і так написати про дане явище, щоб це залишалося дієвим і через рік, і через десять років...",- записи зі щоденника Хемінгуея тих часів, які дають можливість побачити письменницькі наміри молодого починаючого літератора.

Одночасно з пошуком свого шляху в літературі визначався і світогляд письменника, формувалися його політичні переконання. Він багато подорожував у ті роки Європою: як кореспондент кількох американських газет побував у Німеччині, Швейцарії, Іспанії, Туреччині. В Італії він зрозумів, що таке фашизм, і на все життя зненавидів його. Для будь-якого письменника важливо визначити своє місце у світі. Хемінгуею в цьому допомогла греко-турецька війна, звідки він у 1922 році як військовий журналіст посилав свої кореспонденції. Колишній фронтовик побачив війну зовсім іншими очима, що визначило його громадську позицію: "писати нещадну правду про життя".

Дебютом у світі літератури для Хемінгуея-журналіста став збірник "Три оповідання і десять віршів" (1923). Відтоді він вирішує покінчити з журналістикою, бо, за особистим зізнанням, "телеграфний стиль репотажу став затягувати його".

Етапною в творчості Хемінгуея стає книга "В наш час" (1925) - збірник оповідань, об'єднаний спільним задумом та ідейно-тематичним спрямуванням, а також особливим стилем - лаконічним, стриманим. Пізніше подібний принцип організації тексту автор визначить як "принцип айсберга". Збірник "В наш час" цікавий ще й тим, що в ньому Хемінгуей вперше зачіпає проблеми "загубленого покоління", геніально продовжені в повісті "Фієста" (1926) і романі "Прощавай, зброє!" (1929).

Останній твір приніс світову славу й визнання Хемінгуею. Антивоєнна проблематика подається автором у протиставленні страхітть війни та найкращого людського почуття - кохання. Трагічна історія кохання лейтенанта Генрі й медсестри Кетрін (Ромео і Джульєтта епохи Першої світової війни) назавжди запам'ятовується читачам. На загальний тон роману, визначення одного з його лейтмотивів - утрата всього дорогого й улюбленого, вплинули події особистого життя письменника (самогубство батька та вкрай небезпечні пологи дружини). У середині 1927 року Хемінгуей удруге одружився з Поліною Пфейфер - паризькою журналісткою, американкою з Сент-Льюїса. Улітку 1928 року (у самий розпал роботи над романом "Прощавай, зброє!") вона перенесла важкі пологи. Дитина народилася шляхом кесаревого розтину. На щастя, вижили і мати, і син (але пов'язані з цим переживання відбилися в романі і залишилися незабутніми). Тієї ж осені 1928 року в Ок-Парку наклав на себе руки його батько.

Підсумком роздумів письменника над подіями в Європі кінця 30-х років стали романи "Мати і не мати" (1937) і "По кому подзвін" (1940). Перший відобразив зміну у світогляді письменника, пошуки подолання самотності та перехід до соціальної проблематики. Другий - величний епічний твір, в якому автор з філософських позицій усвідомлює події війни в Іспанії. Новим для Хемінгуея стає те, що в романі "По кому подзвін" головне місце посіли не приватні долі героїв, а доля героя і революції.

Під час Другої світової війни Хемінгуей створює на Кубі приватну агенцію по боротьбі з фашистами. Разом з друзями на яхті "Пілар" патрулює узбережжя Атлантичного океану в пошуках німецьких підводних човнів. У 1944 році бере участь у визволенні Парижа. Активна боротьба з фашизмом поєднується з журналістською діяльністю. Нариси та репортажі воєнних часів увійшли в книгу "Люди на війні" (1942). Під час війни Хемінгуей також працює над книгою про море, яка так і не була закінчена й вийшла вже після його смерті ("Острови в океані" (1970)).

1952 рік стає черговою перемогою Хемінгуея: він пише підсумковий твір свого життя - повість "Старий і море". Це квінтесенція роздумів і міркувань письменника про людину і її місце у всесвіті. Наступні два роки стають роками вшанування великого Хема вдома (Пулітцерівська літературна премія (1953)) і визнання його діяльності у світі (Нобелівська премія (1954)).

Наступні роки свого життя Хемінгуей багато мандрує (Іспанія, Франція, Східна Африка), але постійно живе на Кубі - країні, яка стала для письменника новою батьківщиною ще з часів Другої світової війни.

Останнім завершеним твором великого Хемінгуея стала книга спогадів "Свято, яке завжди з тобою" (1960, опублікована 1964), що розкривала своєрідну атмосферу художнього життя Парижа 20-х років.

В останні роки життя Хемінгуей хворіє, його переслідує синдром смерті батька (кілька разів він робить невдалі спроби покінчити життя самогубством, навіть перебуває деякий час у лікарні). Одужавши, 1 липня 1961 року повертається додому в садибу Фінка Віхія на Кубі, а вранці 2 липня 1961 року, вставши зрання, бере зі свого численного арсеналу улюблений карабін і зводить свої порахунки з життям.

Повість "Старий і море", на перший погляд, може здатися дуже простою, однак, попри невеликий об'єм, дуже містка, її визначають як філософську притчу. Проста, невибаглива історія старого рибалки Сант'яго стає узагальненою історією складного шляху людини на землі, яка кожного дня веде нескінченну боротьбу за існування, поєднуючи її з намаганням жити у злагоді з навколишнім світом.

Один із прототипів повісті - рибалка Григоріо Фуентес, котрий жив у присілку Кохімара, на Кубі. Одного разу, коли рибалка та письменник пливли на шхуні, вони зустріли старого й хлопчика, які боролися з великим марліном. Ця зустріч і стала поштовхом до створення повісті "Старий і море".

"Мені ніколи не доводилось вибирати героїв, скорше, герої вибирали мене. Як і багато моїх попередників, я захоплювався людьми сильними, які підкоряють собі обставини",- писав Е. Хемінгуей.

Сюжет повісті дуже простий: старий рибалка Сант'яго, який живе надголодь, вийшовши в море, піймав найбільшу рибину за все своє життя, таку велику, що не може затягти її до човна і транспортує за бортом. Акули, які почули запах крові, потроху об'їдають велику рибину і, незважаючи на спротив старого рибалки, повністю її з'їдають. Човен Сант'яго повертається до рідного берега лише з кістяком риби, але на боці старого моральна перемога, бо він не скорився до самого кінця.

ОСНОВНІ ТВОРИ: "В наш час" (1925), Фієста" (1926), "Прощавай, зброє!" (1929), "Мати і не мати" (1937), "По кому подзвін" (1940), "Старий і море" (1952), "Свято, яке завжди з тобою" (1960).

АЛЬБЕР КАМЮ (1913-1960)

Альбер Камю народився 7 листопада 1913 р. неподалік невеличкого містечка Мондові, в Алжирі, тодішній колонії Франції, у родині наймита-француза та іспанки. Через рік батька не стало: він помер у госпіталі від тяжкого поранення, отриманого в битві на Марні. Що могла дати мати своєму синові, заробляючи жалюгідні копійки, прибираючи в будинках багатіїв? Зрештою, у дитинстві Камю була не лише бідність, а й дбайлива турбота оточуючих.

Учитель Луї Жермен помітив здібного хлопця, допомагав йому і Альбер отримав стипендію, завдяки якій зміг вступній на філософський факультет Оранського університету (1932 1936). Там він студіював давньогрецьку філософію, цікавився співвідношенням поганства й християнства, захоплювався театром. Проте треба було ще на щось жити, і юнаку довелося дуже багато працювати: продавцем, дрібним службовцем. писарем. Звичайно, такий ритм життя не міг не підірвати здоров'я письменника. Разом з університетським дипломом він отримав сухоти.

30-і роки XX ст. - бурхливий час напередодні Другої світової війни, а точніше пауза поміж двома світовими війнами. І молодші філософ опиняється в самому вирі суспільного життя. Він один з ініціаторів створення Театру праці, певний час очолював Алжирський будинок культури, вступив, а потім вийшов із комуністичної партії, активно працював в алжирському комітеті сприяння Міжнародному рухові на захист культури від фашизму, багато друкувався в «лівій» пресі й почав серйозно займатися літературою.

В історії французької літератури особливі- місце належить письменникам-моралістам, які у своїх творах порушували філософські проблеми суті людської природи: М. Монтеню, Ф. де Ларошфуко, Вольтеров і, Ж.-Ж. Руссо. Саме цю лінію продовжив у своєму мистецькому доробку А. Камю. У повістях, романах і есе йому вдалося відтворити складний шлях духовного пошуку європейського інтелігента середини XX ст. Він сам, а за ним і його герої, пройшли звивистими дорогами пошуку істини. У 1940 р. Камю переїздить до Франції. Це були недобрі часи т. зв. «дивної (або «сидячої») війни»1 та її ганебного наслідку — національної катастрофи Франції. Камю разом з армією покинув Париж і згодом повернувся до Орана. Саме там він дописав філософський твір «Міф про Сізіфа» і почав працювати над романом «Чума». Восени 1941 р. письменник повертається до Франції і стає учасником руху Опору, бере участь у підпільній організації «Комба».

Для того щоб зрозуміти все значення його вчинку, потрібно уявити світовідчуття європейця наприкінці 1941 p.: фашистські полчища захопили не лише всю Європу, домінували не тільки в Африці, а й стояли під Москвою. Нацистські офіцери бачили московські будинки в польові біноклі, а в кишенях своїх шинелей намацували квитки-запрошення на парад вермахту, що був уже призначений на Красній площі зразу після «неминучого» падіння столиці СРСР. Якщо ж до цього згадати про страхітливі «методи роботи» фашистського гестапо з усіма, хто чинив спротив гітлеризму, то вчинок письменника набуває ще більшого значення. Проте хіба «розсудлива» людина в цій ситуації виступила б проти сили, яка вже фактично перемогла? На такі запитання вже після перемога над гітлеризмом Камю відповідав: «Просто я себе ніде більше й не уявляв. Я думав і досі думаю, що не можна ставати на бік концтаборів». Отже, у цій «межовій ситуації» вибором Камю-людини став його вступ до руху Опору фашизму.

А відповіддю Камю-письменника стало його відоме есе «Міф про Сізіфа» (1942), яке було написане протягом 1940-1941 pp.. коли Німеччина захопила Францію.

Античний образ Сізіфа, який приречений піднімати на гору величезний камінь, котрий щоразу зривається вниз, у творі Камю перетворюється на багатозначну алегорію, що має в літературній критиці та філософії чимало тлумачень. У 1943-1944 pp. у підпільній пресі з’‎явилися «Листи німецькому другові», що відкидали будь-яке, у тому числі й абстрактно-філософське, виправдання фашизму. Приблизно в той же час була написана п’‎єса «Калігула» (1944), присвячена проблемі зла і влади, що засвідчила ще й драматургічний талант Камю.

«Дивна війна» з 03. 09. 1939 р. по 10. 05. 1940 р. англо-французькі війська із німцями майже не воювали. Тому гітлерівська Німеччина мала час перегрупувати сили й захопити Францію, примусивши її головнокомандування підписати акт про капітуляцію, причому в тому самому вагончику, де колись підписувалися акт про капітуляцію Німеччини в Першій світовій війні. Реванш здавався абсолютним!

Проте основною книжкою про фашизм став роман «Чума» (1947), де письменник прагнув за допомогою алегоричного образу чуми відтворити обстановку задухи та атмосферу небезпеки, яку приніс фашизм.

Повоєнна ситуація у світі поставила перед людиною більше запитань, ніж дала відповідей. Колишні союзники ставали ворогамии, а до жахів фашистських таборів долучилися жахливі розповіді про сталінський ГУЛАГ.

Коли Камю спостерігав за паризьким повстанням 1944 p., що визволило столицю Франції від фашизму, йому здавалося, що він присутній при «родових переймах революції». Навіть газета «Комба», головним редактором якої був тоді письменник, вийшла з девізом «Від Опору до Революції!». Та швидко захоплення революцією не витримало аналізу філософа. У своєму творі (що його називали то есе, то памфлетом) «Бунтівна людина» (1951) Камю-філософ доходить висновку, що будь-яка революція неодмінно закінчується диктатурою, а «Прометей обов’‎язково вироджується в Цезаря». Вихід - лише в перманентному бунті, який відкидає владу, уособлення насильства й несправедливості. Значна частина лівої інтелігенції не прийняла філософських висновків А. Камю, а переважна більшість зрозуміла його: відкинувши фашизм, той не хотів іти до комунізму.

У 1957 р. письменник став наймолодшим лауреатом Нобелівської премії. Цікавим був традиційно стриманий висновок Нобелівського комітету про Камю: «За величезний внесок у літературу, який полягає у висвітленні значення проблем людського сумління». У Нобелівській лекції письменник наголосив про зв’‎язок своєї творчості з проблемами сьогодення.

Наприкінці 1950-х років А. Камю переживав творчу кризу, вийти з якої не встиг.

Його життя обірвала автомобільна катастрофа 4 січня 1960 р.

 На місці трагедії знайшли рукопис роману «Перша людина», який (після підготовки рукопису його донькою Катрін) був надрукований у 1994 p., 125 тисяч примірників роману були продані протягом двох тижнів. Як тут не згадати славнозвісне булгаковське: «Рукописи не горять!»?

ДЖОН СТЕЙНБЕК (1902 - 1968)

СТЕЙНБЕК, Джон Ернст (Steinbeck, John Ernst — 27.02. 1902, Салінас, Каліфорнія - 20.12.1968, Нью-Йорк) — американський письменник, лауреат Нобелівської премії 1962 р.

Майстер яскравої, виразної манери, він залишив значну спадщину: романи, повісті, новели, сценарії, публіцистичні книги, репортажі, листи. Серед цих книг, неоднакових за своїм рівнем, виділяються кілька «вершинних», всесвітньо відомих творів, які складають, так би мовити, стейнбеківський «канон». До цієї групи належать, передусім, чудові «Грона гніву», а також романи «Квартал Тортілья Флет», «Про мишей та людей», «Блудний автобус», «На схід від Едему», «Зима тривоги нашої», повість «Перлина «. Американські критики, які полюбляють компонувати всілякі «обойми», виходячи зі своїх уявлень про письменницькі «рейтинги», зараховують Стейнбека то до «великої четвірки», то до «великої п'ятірки», де він сусідить з такими велетнями, як Е. Хемінгвей, В. Фолкнер, Т. Вулф.

Стейнбек перебував у перших лавах покоління літераторів, що сформувалися протягом десятиліття після кризи 1929 p., яке стало однією з найважливіших епох в житті США, отримавши назву «червоних» або «буремних тридцятих». Стейнбек народився у невеликому каліфорнійському містечку Салінас і був третьою дитиною у сім'ї. Його батько, Джон Ернст Стейнбек, був власником млина. Після закінчення школи майбутній письменник вступив у Стенфордський університет, де почав вивчати журналістику. Навчався Стейнбек не дуже успішно і вже через рік змушений був піти з університету. Згодом, через кілька років, він спробував усе ж таки закінчити навчання, але даремно. Після невдачі з університетом Стейнбек упродовж декількох років працював де і ким прийдеться: посудомийником, продавцем, різноробом на фермі, вантажником на цукровому заводі, матросом на вантажному кораблі, різноробом на будові, лісником, журналістом.

Одночасно Стейнбек писав свої перші новели та романи. У січні 1930 р. письменник одружився із Керол Хенінґ, винайняв невеликий котедж і цілковито віддався творчості. Так починали багато американських письменників, серед них — й інший знаменитий каліфорнієць Джек Лондон. Як і багато його співвітчизників, — можна згадати хоча б Марка Твена і Ф. Брета Гарта, Т. Драйзера та Е. Хемінгвея, Е. Сінклера Льюїса та Е. Колдуела, — перш ніж звернутися до серйозної белетристики, Стейнбек, працював на газетно-журнальній, репортерській ниві.

Він дебютував оповіданнями, опублікованими в університетському журналі «Спектейтор», а також невдалим романом «Золота чаша» («Сир of Gold», 1929) про життя англійського корсара й авантюриста XVIII ст. Гаррі Моргана. Значно цікавішою виявилася його друга книга «Райські пасовища» («Pastures of Heaven», 1932), побудована як «роман у новелах», серія житейських історій каліфорнійських фермерів, мешканців долини поміж Лос-Анджелесом та Сан-Франціско. Каліфорнія, ця благодатна місцевість з її вічною зеленню і життєдайним південним сонцем, чудовим тихоокеанським узбережжям, стане «майданчиком», на якому розгортатимуться події у багатьох книгах письменника. Це буде його особливим художнім світом. І хоча Каліфорнія дала плеяду письменників — таких, як Лондон, Брет Гарт, Ф. Норріс, А. Бірс, її зазвичай називають «краєм С». Вона набула наочного, відчутного на дотик образу у його наступному романі «Невідомому богові» (То a God Unknown», 1933), історії життя та смерті фермера Джона Вейна. Він приїхав до Каліфорнії з надією на добробут, але клаптик землі, що належить йому, починає нидіти від посухи, і герой з відчаю вкорочує собі віку в ту самісіньку мить, коли на висохлий ґрунт падають перші краплі довгоочікуваного дощу.

Широке визнання прийшло до Стейнбека після виходу його роману «Квартал Тортілья Флет» («Tortilla Flat», 1935), який став бестселером, а згодом цей твір навіть екранізували. У цьому забарвленому гумором творі Стейнбек розповідає про товариство та пригоди чотирьох дивакуватих люмпенів, «пайсано», любителів побайдикувати і розважитися, яких, поза тим, об'єднує зворушлива чоловіча дружба. Ці перші твори увиразнили манеру Стейнбека, у якій переплелися точний опис побутових деталей з романтичною піднесеністю, символікою та алегоріями. У них засяяв яскравими барвами каліфорнійський пейзаж, почала складатися специфічна стейнбеківська типологія наївних, безпосередніх «природних» людей, близькість яких до землі, до першооснов буття і невибагливий побут усвідомлюються як противага міській «машинній» цивілізації.

У ті роки письменник успішно випробовував свої сили й у «малому жанрі», у новелістиці, опублікувавши збірку «Довга долина» (1938). В кращих новелах, що увійшли до цієї книги («Змія», «Сніданок», «Хризантеми», «Упряж»), присутній дуже важливий для Стейнбека мотив конфлікту романтичної мрії, потягу до прекрасного з власницьким практицизмом і черствістю. «Вічна» тема входження дитини у світ дорослих розкривається у відомій повісті Стейнбека «Рудий поні». Письменник не ігнорував і соціальної тематики, яка була дуже актуальною у тогочасній літературі. Напад поліції й охоронців на робітників, котрі зібралися на свої сходини, — тема новели «Наліт». Страйкові «фруктових волоцюг» у південній Каліфорнії, їх запеклому протистоянню з господарями та штрейкбрехерами присвячений роман «І програли бій» («In Dubious Battle», 1936). Табір страйкарів потрапляє в облогу, гинуть деякі з їхніх керівників. При цьому провідники страйку, комуністи Джім Нолан і Мак, показані як люди цілеспрямовані, але водночас холодні, раціональні догматики, у яких «немає часу думати про почуття окремої людини».

На відміну від цього роману, дещо сухуватого, перевантаженого ідеологічним матеріалом, суперечками, полемікою героїв, набагато художньо повнокровнішою виявилася повість «Про мишей та людей» («Of Mice and Men», 1937), яка стала бестселером і була інсценована. Вона розповідає про зворушливу дружбу і гірку долю двох дивакуватих героїв-волоцюг: Джона, спритного й умілого, та його напарника, розумово неповноцінного велетня і силача Пенні, котрий трагічно гине у фіналі. Повість вирізняється яскравістю барв, неординарністю сюжету і характерів, живим співчуттям автора до своїх героїв. Наступні книги підтвердили слушність слів одного з критиків, який назвав Стейнбека «поетом знедолених».

Свідченням творчого зростання Стейнбека, плодом поєднання високої майстерності з громадянськістю та гуманізмом стали «Грона гніву» («The Grapes ofWrath», 1940), роман, який став «книгою життя» письменника і був відзначений Пулітцерівською премією. Поставши на ґрунті особистих спостережень, живого знайомства Стейнбека з долею фермерів, «окі», зігнаних з рідної землі посухою і нужденністю, мігрантів, роман заслужено вважається одним із найуславленіших літературних творів XX ст. Він також є художнім пам'ятником цілої епохи в житті США, «буремних тридцятих».

Гіркою видалася доля героїв роману, трьох поколінь фермерської родини Джоудів. Банки та трести зганяють їх із землі. На старому «Гудзоні» рухаються вони федеральним шосе №66 у Каліфорнію, де їм обіцяють вдале працевлаштування і де, насправді, їх чекають безробіття і злидні. Сім'я гине, руйнується. Не витримавши дорожних поневірянь, помирає дід, потім баба. Йде геть Ной, боягузливо покидає свою вагітну дружину Конні. Арештували проповідника Кейсі, змушений переховуватися Том Джоуд.

Дитина Рози Сарони народжується мертвою. Приїзд у Каліфорнію обертається для Джоудів гірким розчаруванням. Вони роз'їжджають штатом, над ними знущається поліція і нещадно експлуатують хазяї, коли вдається знайти випадковий заробітбок на збиранні персиків. Книга сповнена грізного звинувачення на адресу суспільства, яке дозволяє одним голодувати, а іншим спалювати зерна кави і заливати нафтою фрукти, щоби підтримувати високі ціни. Письменник показував, як у душах знедолених зріють «грона гніву». Винесені у заголовок, ці крилаті слова виразили пафос роману. Новаторською у ньому була не тільки тема, а й художня форма. Драматизм і типовість долі Джоудів підкреслюються вкрапленням у тканину оповіді поза-сюжетних елементів, низки відверто публіцистичних розділів, що увібрали в себе голос автора, його особисті оцінки та коментарі.

Вихід книги став подією не лише літературного, а й суспільного характеру. Серйозна критика не скупилася на найвищі епітети, водночас фруктові магнати і багатії у Каліфорнії не приховували своєї ненависті до автора, називаючи його роман «пекельним витвором божевільного». Популярності «Грон гніву» сприяло й те, що відомий режисер Джон Форд створив за його мотивами фільм, який став одним із кінематографічних шедеврів. Роман було негайно перекладено багатьма мовами. Рецензенти одностайно відзначали видатні художні якості твору. «Книгою приголомшливої правдивості» назвав роман один із читачів, а московський журнал «Интернациональная литература» навіть опублікував спеціальну добірку відгуків під гаслом «Чому нам подобаються «Грона гніву»? Резонанс на книгу і в США, і за їх межами був настільки значним, що роман Стейнбека називали «Хатиною дядька Тома» сучасності».

Ставши після «Грон гніву» знаменитим, Стейнбек продовжував працювати, не зменшуючи продуктивності. У період Другої світової війни він за дорученням військового міністерства готував пропагандистські матеріали, написав нарисово-публіцистичну книгу про льотчиків «Бомби вниз « (1942), а також антифашистську повість «Місяць зайшов» («The Moon is Down», 1942), згодом перероблену на п'єсу. У 1943 р. як військовий кореспондент він побував у зоні бойових дій, що велися у Північній Африці й Італії. Фронтові враження, які залишили у пам'яті Стейнбека важкий слід, письменник згодом зібрав у книзі кореспонденцій «Колись була війна». Не забув він і улюблених після роману «Квартал Тортілья Флет» каліфорнійських волоцюг, «пайсано»: вони знову ожили на сторінках його роману «Консервний ряд» («Cannery Row», 1945).

У воєнні роки створювалася і його знаменита повість «Перлина» («The Pearl», 1945). Її сюжетом став фольклорний переказ, почутий Стейнбеком під час поїздки з кіноекспедицією по мексиканській частині Каліфорнії. У своєрідній, поетичній, дещо стилізованій манері Стейнбека снує нитку розповіді. І в цій повісті він залишається вірним гуманістичному спрямуванню своєї творчості. Його завжди приваблювали постаті простих трудівників, «природних» людей, «дітей природи», які провадять нелегку боротьбу за існування. Таким є й індіанець Кіно, ловець перлів, один із багатьох таких самих, як і він, злидарів, котрий разом із дружиною Хуаною і маленьким сином Койотіто живе у старій халупі на березі затоки.

Якось Кіно поталанило упіймати «величезну перлину, що не поступається досконалістю самому місяцеві... найбільшу у світі». Завдяки отриманому багатству Кіно опиняється у центрі загальної уваги. Білий лікар, котрий відмовлявся лікувати його сина, якого вкусив скорпіон, тепер підкреслено уважний до нього, сподіваючись виманити у Юно гроші. Натомість герой мріє, продавши перлину, отримати кошти, щоби дати освіту Койотіто, бо тільки це відкриє малому шлях до гідного життя. Але перлина стає джерелом лиха. Скупники перлів пропонують йому за неї жалюгідно малу суму. А в самому селі починається справжнє полювання на скарб Кіно. Його оселя опиняється у невидимій облозі. На нього нападають, і він убиває одного з ворогів. Його човен топлять, а хатину дощенту спалюють. Кіно з дружиною та маленьким сином змушений переховуватися у свого брата Хуана Томаса. Вночі він потай залишає рідне село, сподіваючись добратися до великого міста. Він іде через гори, безлюдною, пустельною місцевістю. Під час переходу він помічає, що за ним1 вирушила погоня: вершник і двоє слідопитів. Вночі Кіно нападає на своїх переслідувачів, убиває всіх трьох, але один з них встигає зробити постріл у печеру, де переховувалися втікачі; сліпа куля влучає в сина Кіно, крихітку Койотіто. У відчаї Кіно повертається до рідного села і шпурляє злощасну перлину далеко у води затоки.

Як підкреслює сам Стейнбек в епіграфі до повісті, вона має легендарний, притчевий характер. Соціальні акценти розставлені у ній з великою чіткістю, виразно розділені персонажі, що виступають носіями добра та зла. Стосовно ж фіналу повісті, який викликав суперечки, то вчинок Кіно, либонь, слід розуміти не як акт відчаю, а радше як моральну перемогу героя, його визволення від ілюзій, наївної віри у те, що багатство допоможе йому вирватися з тенет темноти і злиднів.

Повість засвідчила потяг до алегорії та символіки, що завжди був притаманним для стейнбеківського стилю. У «Гронах гніву», приміром, банки та трести уподібнені до чудовиськ, які відбирають у людей засоби існування. Особливо наполегливо символіко-алегорична стихія виявляється у післявоєнній творчості Стейнбека.

 У цікавому романі «Блудний автобус» («The Wayward Bus», 1947) за постатями пасажирів рейсового автобуса, що вибився з маршруту на розкислих від дощів дорогах, у мініатюрі видно американське суспільство в особах його найхарактерніших представників і, ширше, рух «добряче пошарпаного і понівеченого світу крізь простір і час». Структура масштабного філософсько-побутового роману Стейнбека «На захід від Едему» («East of Eden», 1952) ґрунтується на біблійній легенді про перше братовбивство на землі. За історією двох каліфорнійських родин Гамільтонів і Трасків доволі прозоро постає тема одвічної нероздільності добра та зла, краси та потворності, світла та пітьми.

У повоєнні роки Стейнбек багато працював, подорожував, активно займався суспільно-політичною діяльністю. У 1951 p., будучи у Каліфорнії, він зустрів молоду жінку Елейн Скотт, дочку нафтового магната, і закохався в неї. Елейн стала для письменника до кінця життя не лише вірною та люблячою дружиною, а й другом і помічником (до речі, з першою дружиною Стейнбек розлучився у 1941 p.; другий шлюб із голівудською співачкою Гвіндолін Конгер виявився також невдалим, і шлюб розпався через чотири роки).

У 1962 р. Стейнбек став лауреатом Нобелівської премії з літератури «за реалістичне та поетичне обдарування, яке поєднується у його творах із тонким гумором і співчуттям до пригноблених». Найзначнішим твором С. цього періоду є роман «Зима тривоги нашої» («The Winter of Our Discontent», 1961), у якому відчувається гостра стурбованість морально-етичним кліматом у країні. Герой роману Ітен Хоулі, котрий мешкає у звичайному провінційному містечку Нью-Бейтаун, — пересічний американець, який не раз порушує морально-етичні норми, коли йдеться про можливість збагачення. Він пише донос на свого господаря, котрого депортують з країни, й отримує у власність його крамничку. Він використовує згубну пристрасть свого друга до алкоголю: позичає йому гроші за те, що той заповість Хоулі свою власність — ділянку землі, потрібну для будівництва аеродрому. Коли друг, допившись до білої гарячки, вмирає, до рук Хоулі потрапляє немале багатство. Відтак письменник з гіркотою констатує, що гроші є «джерелом і осереддям нашого національного характеру».

Активно працював Стейнбек і в документально-публіцистичних жанрах. Його «Російський щоденник» (1947), написаний після відвідин СРСР, містить низку гострих спостережень за природою тоталітарної держави. Живими, нерідко критичними, враженнями про американський спосіб життя насичена його відома книга дорожніх нотаток «Подорож із Чарлі у пошуках Америки» («Travels with Charley in Search of America», 1962). Багато тисяч кілометрів проїхав письменник за кермом вантажівки, в компанії вірного пса, спостерігаючи, спілкуючись зі своїми співвітчизниками. Шлях Стейнбека, особливо в останні роки життя, був нерівним, але його кращі книги, натхненні ідеями демократії та гуманізму, увійшли до скарбниці реалістичного мистецтва нашого століття.

ЯСУНАРІ КАВАБАТА (1899 – 1972)

Видатний японський письменник, офіцер французького ордена мистецтв і літератури.

1899 - Народився в селі Акутагава, неподалік від Осаки, старшим сином у родині займався приватною практикою лікаря. Батько письменника був високоосвіченою людиною, захоплювався літературою і мистецтвом.

1901 - Від туберкульозу помирає батько письменника.

1902 - Від туберкульозу помирає мати. Разом з бабусею переїжджає в Ібаракі.

1906 - Вмирає бабуся .

1912 - У Ібаракі вступає до середньої школи. У шкільні роки захоплюється живописом, мріючи стати художником, проте вже до 15 років зосереджується на літературі. До цього ж часу відноситься захоплення скандинавської літературою (перш за все Стріндбергом), а також творами японських авторів, що належали до групи «Сіракаба».

1914 - Вмирає дідусь. Ті, що жили в Осаці родичі по материнській лінії забирають дитину до себе, однак для продовження занять у школі Кавабата знову повертається в Ібаракі, де оселяється в шкільному гуртожитку. Мотиви сирітства в подальшому не раз знайдуть своє відображення в його творах.

1917 - він поїхав в Токіо, сподіваючись вступити до «Перша вища школа» при Токійському імператорському університеті. У тому ж році він склав вступні іспити в університет і став вчитися на гуманітарному факультеті за основною спеціальністю «англійська мова».

1918 - здійснює першу подорож на півострів Ідзу.

1921 - Починає свій шлях у літературі, дебютувавши з оповіданням «Картини поминання полеглих на війні» і увійшовши до складу редакції випускається в університеті студентського літературного журналу. Літературній кар'єрі молодого письменника сприяло знайомство і тісне спілкування зі став опікувати його письменником і драматургом Кікучі Кан. Останній дав високу оцінку розповіді молодого автора, а також, плануючи покинути Японію, навіть просив Акутагаву Рюноске сприяти публікаціям подальших робіт Кавабати.

1924 - Закінчує Токійський університет, отримавши ступінь бакалавра мистецтв. У жовтні в числі 14 письменників, серед яких, крім Кавабати, були Екоміцу Реіті, Катаока Теппей, Накагава Еіті, Фудзісава Такео та ін, утворює групу літераторів-модерністів, які назвали себе неосенсуалісти. Група починає видавати журнал «Літературна епоха», а сам Кавабата відноситься до головних теоретикам і ідеологам нового напрямку. Об'єднання неосенсуалісти розпадається через чотири роки.

1925 - Опубліковані ранні оповідання «Щоденник шістнадцятирічного» («Почуття сироти») У автобіографічному «Щоденнику шістнадцятирічного» описуються 14 днів 1914 року, що передували смерті діда. Незважаючи на зрілу модерністську манеру письма, оповідання, за твердженням самого Кавабати, був написаний саме в 1914 році.

1926 - Опублікована принесла широку популярність Кавабата повість "Танцівниця з Ідзу». Повість вважається кращим твором раннього періоду творчості письменника. Одружується.

1929 - У газеті «Асахі сімбун» починається серійна публікація повісті «Веселі дівчата з Асакуса», що зображувала картини життя токійського району Асакуса, відомого численними розважальними закладами і богемним стилем життя його мешканців.

1931 - Починає роботу над написаної в експериментальній манері повістю «Видіння в кришталевій кулі» (залишилася незакінченою). У творі відчувається сильний вплив «Улісса» Джеймса Джойса. У 30-х роках Кавабата публікує ще ряд модерністських творів, де використовує прийоми потоку свідомості і фрейдистського психоаналізу. У їх числі близька естетиці сюрреалізму повість «Голки, скло і туман».

1932 - Опублікована написана в сюрреалістичній манері повість «Елегія». Фінал твору дав привід ряду критиків стверджувати про буддійських настрій письменника.

1933 - Опублікований оповідання «Птахи і звірі» (залишився незакінченим).

Нагороди

1934 - Призначається членом Консультативної ради з літератури, створеного під егідою Департаменту громадської безпеки Міністерства внутрішніх справ. Закінчує роботу над автобіографічною повістю «Листи до батьків». Двічі відвідує гарячі джерела в Юдзаве, де починає роботу над романом «Снігова країна».

1935 - Опублікована перша частина роману «Снігова країна» в журналі «Ніхон Херон». Наступні частини поступово виходять у різних журналах до травня 1937 року.

1937 - Премія урядового Консультативної ради з літератури (за повість« Снігова країна»)

1938 - В якості журналіста пише ряд репортажів про що проходила в Японії в тому році серії ігор в го.

1941 - Разом з іншими письменниками двічі відвідує Маньчжурію на запрошення маньчжурських газет і командування Квантунської армії.

1942 - Приступає до роботи над романом «Майстер гри в го» («Мейдзін») за мотивами раніше опублікованих журналістських нотаток (закінчений у 1954 році). Набирає Японське літературне товариство служіння батьківщині, курує Управлінням інформації при кабінеті міністрів.

1943 - удочеряє дитину свого двоюрідного брата з Такацукі (Осака). Опубліковані «Місце народження» (залишилася незавершеною), «Захід сонця», «Ім'я батька» і «Дорога Токайдо» - твори, які продемонстрували зростання інтересу письменника до проблеми національної культурної традиції.

1944 - Премія Кікучі Кан (за «Місце народження »,« Захід »та ін твори)

1945 - Протягом місяця працює в якості військового кореспондента у військовій частині, розташованій у префектурі Кагосіма.

1946 - Починає співпрацю зі створеним у тому році журналом «Нінген».

1948 - Обирається 4-м президентом японського відділення ПЕН-клубу.

1949 - Опубліковані «Стогін гори», «Тисячокрилий журавель» і ряд інших ключових для всієї творчості Кавабати робіт.

1950 - Продовжуючи традицію, започатковану Танідзакі в 1934 році, видає «Нову хрестоматію з літератури» де в популярній формі у вигляді есе розкриває для читачів творчість таких японських письменників, як Акутагава Рюноске, Кікучі Кан , Ісікава Дзюн та ін.

1952 - Премія Японської академії мистецтв (за повість «Тисячокрилий журавель»)

1954 - Премія Номи (за повість «Стогін гори»)

1955 - Опублікована повість «Озеро» . Завершує роботу над своїм наймасштабнішим за обсягом твором «токійців» і повістю «Бути жінкою».

1957 - У журналі «синто» починається публікація повісті «Сплячі красуні».

1957 - На посаді віце-президента міжнародного ПЕН-клубу головує на міжнародному конгресі його членів у Японії (у Токіо та Кіото).

1958 - Премія Кікучі Кан (за керівництво японським відділенням «ПЕН-клубу»)

1960 - Офіцерський хрест Ордена мистецтв і літератури

1961 - Нагороджений Орденом культури. Починає писати повість «Стара столиця», для роботи над якою тимчасово переїжджає в Кіото.

1962 - Опублікована повість «Стара столиця».

1962 - Приз газети «Майніті» по розділу культури (за повість «Сплячі красуні»)

1964 - Опублікована сюрреалістична повість «Рука». Розпочато роботу над повістю «Кульбаби» (публікувалася частинами в журналі «синто» до 1968 року).

1968 - Нагороджений Нобелівською премією з літератури «за письменницьку майстерність, яка передає єство японської свідомості». Виступає з пронизаної цитатами з буддійської поезії лекцією «Красою Японії народжений».

1969 - Стає почесним громадянином міста Ібаракі.

1970 - Відвідує Тайвань і Корею.

1971 - Приймає участь у передвиборній кампанії токійського губернатора.

1972 - у квітні гине від отруєння чадним газом в своєму робочому кабінеті в Дзусі (преф. Канагава). Основна версія - самогубство. Причини досі залишаються нез'ясованими.

1985 - У Ібаракі відкривається будинок-музей Кавабати.

 СЕМЮЕЛ БЕКЕТ (1906 — 1989)

С. Беккет, ірландський драматург, романіст і поет, народився 13 квітня 1906 р. у Дубліні і був молодшим сином Вільяма Бекетта, землеміра, та його дружини Мері, дочки заможних батьків із графства Кілдер. С. Бекетт виховувався за протестантськими традиціями. Спочатку він навчався в приватній престижній школі, а потім у Ерлсфортському інтернаті. З 1920 р. по 1923 р. С.Бекетт навчається в Портора-Роел-скул у Північній Ірландії. У Дублінському Триніті-коледжі С.Бекетт вивчає мови й читає Л.Піранделло і Ш.О’Кейсі.

Здобувши 1927 р. ступінь бакалавра мистецтв і диплом з відзнакою, він протягом року викладає в Белфасті, а потім їде до Парижа, де працює вчителем англійської мови й знайомиться з Д.Джойсом. Наприкінці 1930 р. С.Бекетт одержав щорічну ренту й оселився в Лондоні , де пройшов курс психоаналізу. У цей час письменник приступає до роботи над романом «Мерфі». Згодом С.Бекетт повертається до Парижа, де знайомиться з Сюзанною Дешво-Дюмсніль, з якою одружується 1961 р.

На початку Другої світової війни разом з С.Дешво-Дюмсніль бере активну участь у русі Опору. 1942 р., уникнувши арешту, вони втікли від гестапо в Руссійон на південь Франції. Протягом подальших двох років С.Бекетт працював різноробом і писав роман «Уот».

Після закінчення війни С.Бекетт працював в ірландському Червоному Хресті в Парижі. За антифашистську діяльність письменника нагороджено Військовим хрестом і медаллю за участь в Опорі від французького уряду. Відтоді С.Бекетт починає писати французькою мовою роман «Мерсьє й Кам’є», а також трилогію «Маллой», «Маллой вмирає» і «Неназивне». Міжнародне визнання письменнику принесла п'єса «Чекаючи на Годо», написана 1952 р. З цього періоду С.Бекетт вважається драматургом театру абсурду. З 1957 р. по 1961 р. С.Бекетт пише п'єси «Кінець гри», «Остання стрічка Стріча», «Щасливі дні». У 60-ті роки він продовжує писати для театру, радіо й телебачення.

1969 р. С.Бекетт був нагороджений Нобелівською премією з літератури «за літературні твори, які в нових формах прози і драматургії сягають вершин у зображенні поневірянь сучасної людини». Протягом подальших 10 років С.Бекетт писав одноактні п'єси, деякі з них сам ставив у лондонських і німецьких театрах.

 С.Бекетт помер 22 грудня 1989 р. у Парижі.

 Генріх Белль (1917 — 1985)

Генріх Белль народився 21 грудня 1917 р. у Кельні, в ліберальній католицькій сім'ї ремісника. З 1924 по 1928 р. навчався в католицькій школі, потім продовжив навчання в кельнської Гімназії кайзера Вільгельма. Працював столяром, служив у книжковому магазині. Після закінчення середньої школи в Кельні Белль, що писав вірші та оповідання з раннього дитинства, виявляється одним з небагатьох учнів у класі, які не вступили в гітлерюгенд. Після закінчення класичної гімназії (1936) працював учнем продавця в букіністичному магазині.

 Через рік після закінчення школи його відправляють на роботу в трудовому таборі Імперської служби праці.

Влітку 1939 р. Белль надходить в Кельнський університет, але вже восени його призвали у вермахт. Під час Другої світової війни 1939-1945 року піхотинцем воював у Франції, брав участь у боях на Україну і Криму. У 1942 Белль одружується на Ганні Марі Чех, яка народила йому двох синів. У квітні 1945 р. Белль здається в полон американцям.

Після полону він працював столяром, а потім повернувся в Кельнський університет і вивчав там філологію.

Друкуватися Белль почав в 1947 році. Перші твори - повість «Поїзд приходить вчасно» (1949), збірка оповідань «Мандрівник, коли ти прийдеш у Спа ...» (1950) і роман «Де ти був, Адам?» (1951, рос. Пер. 1962).

У 1950 Белль став членом «Групи 47». У 1952 в програмній статті «Визнання літератури руїн», своєрідному маніфесті цього літературного об'єднання, Белль закликав до створення «нового» німецької мови - простого і правдивого, пов'язаного з конкретною дійсністю. Відповідно до проголошених принципів ранні оповідання Белля відрізняються стилістичної простотою, вони наповнені життєвою конкретністю. Збірки оповідань Бьолля «Не тільки до Різдва» (1952), «Мовчання доктора Мурке» (1958), «Місто звичних осіб» (1959), «Коли почалася війна» (1961), «Коли скінчилася війна» (1962) знайшли відгук і у широкої читаючої публіки, і у критики.

 У 1951 письменник отримав премію «Групи 47» за оповідання «Чорна вівця» про молоду людину, що не бажає жити за законами своєї сім'ї (ця тема пізніше стане однією з провідних у творчості Белля). Від розповідей з нехитрими сюжетами Белль поступово перейшов до більш об'ємним речей: в 1953 опублікував повість «І не сказав жодного слова», рік по тому - роман «Дім без господаря». Вони написані про нещодавно пережите, в них дізнавалися реалії перше, важких повоєнних років, порушувалися проблеми соціальних і моральних наслідків війни.

Славу одного з провідних прозаїків ФРН приніс Белл роман «Більярд о пів на десяту» (1959). Помітним явищем у німецькій літературі стало наступне великий твір Белля - «Очима клоуна» (1963).

Разом з дружиною Белль перекладав на німецьку мову таких американських письменників, як Бернард Маламуд і Селінджер.

У 1967 Белль отримує престижну німецьку премію Георга Бюхнера. У 1971 р. Белль був обраний президентом німецького ПЕН-клубу, а потім очолив і міжнародний ПЕН-клуб. Цей пост він займав до 1974 р.

Нобелівську премію Белль отримав у 1972 році «за творчість, у якій сполучається широке охоплення дійсності з високим мистецтвом створення характерів і яка стала вагомим внеском у відродження німецької літератури».

На той час, коли Белль одержав Нобелівську премію, його книги стали широко відомі не тільки в Західній, але й у Східній Німеччині. Разом з тим Белль зіграв помітну роль у діяльності Пен-клубу, міжнародної письменницької організації, за допомогою якої він надавав підтримку письменникам, що піддавалися утискам у країнах комуністичного режиму.

Помер Белль у віці 67 років, перебуваючи під Бонном, у гостях в одного зі своїх синів 16 липня 1985 р.

ҐАБРІЕЛЬ ҐАРСІЯ МАРКЕСМАРКЕС  (1927 — 2014)

Ґабріель Ґарсія Маркес народився у невеликому провінційному містечку, розташованому в басейні р. Магдалена, неподалік від узбережжя Атлантичного океану в Колумбії. Його батько — Ґабріель Гарсія, був телеграфістом, але на формування Ґарсія Маркеса як письменника справили вплив бабуся Транкіліна, на якій тримався увесь дім, та дід Маркес, полковник, учасник громадянської війни 1899—1903 pp. Сам письменник вважає, що третім фактором, який визначив його долю, була атмосфера дому, в якому він провів дитинство, побут містечка, де тісно переплітались фантастика і реальність. У восьмирічному віці після смерті діда Ґарсія Маркес залишив Аракатаку і навчався в інтернаті м. Сапакіра. Тут він вперше пробує писати.

1946 р. Ґарсія Маркес вступив на юридичний факультет університету в Боготі. Перше оповідання Ґарсії Маркеса було опубліковане 1947 p., але його автор не мислив себе професійним літератором. 1948 р. внаслідок убивства лідера ліберальної партії атмосфера у столиці ускладнилася, і Ґарсія Маркес переїхав у Картахену, де намагався продовжити заняття. Але адвокатська кар'єра його мало приваблювала, а невдовзі він зовсім відмовився від неї і звернувся до журналістики.

З 1950 по 1954 р. Ґарсія Маркес працював репортером, вів розділ хроніки. 1951 р. вийшла повість «Опале листя « («La hojarasca»), у якій вперше з'являється містечко Макондо, що так нагадує рідну Аракатаку. Разом зі світом Макондо приходить і тема самотності, центральна для всієї творчості Ґарсії Маркеса.

1954 р. Ґарсія Маркес переїхав у Боготу, продовжував працювати в газеті, займався політичною діяльністю, а в липні 1955 р. як кореспондент газети «Ель Еспектадор» приїхав у Європу. Він працював у Римі, одночасно навчався на режисерських курсах в Експериментальному кінематографічному центрі. З Рима Ґарсія Маркес переїхав у Париж. Переворот, що стався на батьківщині, змусив його залишитись у французькій столиці. Саме тут Ґарсія Маркес створив повість «Полковнику ніхто не пише» («El coronel no tiene quien le escriba»), перший варіант якої закінчив до 1956 р., а окремим виданням книга вийшла 1961р.

Повість позначена безумовним впливом Е. Хемінґвея, про що Ґарсія Маркес сам неодноразово говорив, але дався взнаки репортерський досвід автора. Стилістику твору вирізняють дивовижний лаконізм, «снайперська точність мови», відчуття місткості та багатовимірності слова. Домагаючись художньої та психологічної переконливості оповіді, Ґарсія Маркес переписував повість 11 разів. Час дії — 1956 рік, місце дії — безіменне містечко, але у снах і споминах головного героя — полковника, учасника громадянської війни, живе інше місто — Макондо, звідки він приїхав багато років тому. Саме з Макондо входить в оповідь історичний час, у якому сплавлені воєдино реальні та легендарні події. «Полковнику ніхто не пише» — повість про самотність і про стоїчне протистояння людини абсурдності буття, злидням, голоду та немічності, бюрократичній байдужості, про непорушну віру людини в торжество справедливості.

Працюючи кореспондентом розмаїтих латиноамериканських газет, Ґарсія Маркес об'їздив чимало країн Європи, деякий час замешкував у Венесуелі, а з 1961 р. осів у Мексиці, де закінчив роман «Недобрий час» («La mala hora»). Вперше роман у спотвореному редакторами вигляді побачив світ в Іспанії, але повне видання було здійснене 1966 р. у Мексиці. Об'єктом художнього дослідження Ґарсії Маркеса стає тема насильства і його руйнівного впливу на особистість. І знову на сторінках з'являються імена Ауреліано Буендіа, Ребеки, виникає образ Макондо. Спомини дитинства та думки про фатальний зв'язок насильства і самотності переслідують Ґарсія Маркеса, вимагаючи художнього втілення. Так з'являється збірка оповідань «Похорон Великої Мами» («Los funerales de la Mama Grande», 1962).

Саме тут вперше виникає розгорнута панорама царства Макондо, над яким впродовж майже століття простягалась безмежна влада Великої Мами. Після виходу в світ збірки Ґарсія Маркес на деякий час відійшов від літератури, він пробував зреалізувати свої сили в кінематографі. Але, «працюючи в кіно, — каже Ґарсія Маркес, — я переконався в тому, що перевага зображальності над іншими оповідними елементами містить у собі, звісно, певні переваги, але також і певні обмеження, — і це стало для мене сліпучим одкровенням, бо лише тоді я усвідомив, які безмежні можливості має роман».

У січні 1965 р. Ґарсія Маркес відчув, що може «почати диктувати друкарці перший розділ слово за словом». На 18 місяців письменник пішов у добровільне ув'язнення. Воно завершилося з'явою роману, до якого автор йшов 20 років. Роман «Сто років самотності» («Cien anos de soledad») побачив світ 1967 р. в Буенос-Айресі. Успіх був запаморочливий, наклад за три з половиною роки склав понад півмільйона примірників, що є сенсаційним для Латинської Америки, а у світі заговорили про нову епоху в історії роману та реалізму. На сторінках численних літературознавчих праць зарябів термін «магічний реалізм». Саме так означували оповідну манеру, властиву романові Ґарсії Маркеса і творам багатьох латиноамериканських письменників.

«Магічний реалізм» характеризується необмеженою свободою, з якою письменники Латинської Америки зрощують сферу приземленого побуту і сферу сокровенних глибин свідомості.

Роман «Сто років самотності» — багатопланова книга, в якій на прикладі шести поколінь роду Буендіа простежується історія Латинської Америки, а також відображена в ній історія буржуазної цивілізації. Але це й історія світової літератури від античного епосу до родинної хроніки. На прикладі родини Буендіа Ґарсія Маркес досліджує епоху еволюції людської свідомості, що пройшла під знаком індивідуалізму, від джерел, біля витоків яких стоїть допитлива і заповзятлива людина Ренесансу, до підсумку, втіленого в образі полковника Ауреліано Буендіа, індивіда, який став жертвою властивого XX століттю процесу відчуження, що пронизав усі сфери. Роман «Сто років самотності» став прощанням із Макондо та його мешканцями, а тема самотності, що отримала таке блискуче завершення, відійшла на другий план у подальших творах Ґарсії Маркеса.

1972 р. з'явилася збірка оповідань «Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру та її бездушну бабуню» («La increible у triste historia de la Candida Erendira у de su abuela desalmada»). По-чинаючи з цієї збірки, Ґарсія Маркес береться за всебічне дослідження проблеми влади, блискуче втілення якої сягне в романі «Осінь патріарха « («Е1 otono patriarca», 1975). Саме цей роман став гротесковим узагальненням фактів насильства і деспотизму, на які настільки багата історія людства. У центрі роману — історія сильної особистості, котра проголосила сваволю єдиним законом існування.

1981 р. побачила світ «Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь» («Cronica de una muerte anunciada»), a 1982 p. письменникові присудили Нобелівську премію. 1972 p. Ґарсія Маркес став лауреатом міжнародної премії імені Ромуло Гальєгоса.

У 1985 р. вийшов друком роман Ґарсії Маркеса «Кохання в час холери» («El amor en los tiempos de colera») — притчеподібна історія про галантне і вірне кохання, що пройшло випробування часом, і водночас своєрідна пародія на весь західноєвропейський роман — від «Нового життя» Данте до «Лоліти» В. Набокова. Наступним твором письменника став також роман — «Генерал у власному лабіринті» («El general en su laberinto», 1989), де йдеться про дивовижні «замогильні мандри» видатного співвітчизника Ґарсії Маркеса — Симона Болівара.

Поживши у Боготі, Мехіко, Барселоні, Парижі, Нью-Йорку, помандрувавши світом, Ґарсія Маркес повернувся у місто своєї юності — Картахену, де живе й по сьогодні. Щоденно, із дев'ятої ранку до третьої години дня він працює над автобіографією — своєрідним синтезом журналістики та художньої прози. Ґарсія Маркес зізнався, що вона буде тритомною: у першому він розповість про життя своїх предків, другий складатиметься із самостійних оповідей, пов'язаних із окремими фактами його життя, а в третьому томі він розповість про його зустрічі та розмови зі знаменитостями.

Українською мовою окремі твори Ґарсії Маркеса переклали С Жолоб, В. Шовкун, М. Жердинівська, С. Борщевський, Б. Бойчук та ін.